Всмоктування. Після перорального застосування біластин швидко всмоктується, а його максимальна концентрація у плазмі досягається приблизно через 1,3 години. Накопичення не спостерігалося. Середній показник біодоступності біластину при пероральному застосуванні становить 61%.
Розподіл. Дослідження in vitro та in vivo показали, що біластин є субстратом Pgp та OATP. Біластин, очевидно, не є субстратом переносника BCRP або ниркових переносників ОСТ2, ОАТ1 та ОАТ3. Дані досліджень in vitro не дають підстав вважати, що в системному кровотоку біластин пригнічує активність таких білків-переносників, як P-gp, MRP2, BCRP, BSEP, OATP1B1, OATP1B3, OATP2B1, OAT1, OAT3, OCT1, OCT2 та NTCP, оскільки його здатність інгібувати P-gp, OATP2B1 та OCT1 незначна та характеризується показником IC50 ≥ 300 мкМ, що значно перевищує розрахунковий показник максимальної концентрації в плазмі (Cmax) у разі клінічного застосування біластину. Таким чином, подібні взаємодії не матимуть клінічного значення. Проте результати аналогічних досліджень вказують на те, що інгібування біластином білків-переносників, що знаходяться в слизовій оболонці кишечнику (наприклад P-gp), виключити не можна. При застосуванні у терапевтичних дозах 84–90% біластину зв’язується з білками плазми крові.
Біотрансформація. У дослідженнях in vitro біластин не виявив здатності індукувати або пригнічувати активність ізоферментів CYP450.
Виведення. У дослідженні балансу маси, проведеного за участю здорових добровольців, після одноразового застосування 14C-біластину в дозі 20 мг майже 95% прийнятої дози виявлялися в сечі (28,3%) та калі (66,5%) у вигляді незміненого біластину, з чого можна зробити висновок, що в організмі людини біластин метаболізується незначним чином. У середньому період напіввиведення біластину у здорових добровольців становить 14,5 год.
Лінійність. У досліджуваному діапазоні доз (від 5 до 220 мг) біластин виявляє лінійну фармакокінетику з низькою міжіндивідуальною варіабельністю.
Порушення функції нирок. Дослідження за участю пацієнтів з різним станом функції нирок показало, що у разі нормальної функції нирок (ШКФ > 80 мл/хв/1,73 м2) середня AUC0-¥ (± ст. відх.) становить 737,4 (± 260,8) нг•год/мл, за наявності порушень функції нирок легкого ступеня тяжкості (ШКФ = 50–80 мл/хв/1,73 м2) цей показник становить 967,4 (± 140,2) нг•год/мл, у разі порушень середнього ступеня тяжкості (ШКФ = 30–<50 мл/хв/1,73 м2) – 1384,2 (± 263,23) нг•год/мл, а у разі порушень тяжкого ступеня (ШКФ <30 мл/хв/ 1,73 м2) – 1708,5 (± 699,0) нг•год/мл.
У пацієнтів з нормальною функцією нирок середній (± ст. відх.) період напіввиведення біластину становив 9,3 год (± 2,8), у пацієнтів з порушеннями легкого ступеня тяжкості ̶ 15,1 год (± 7,7), у пацієнтів з порушеннями середнього ступеня тяжкості – 10,5 год (± 2,3), а у пацієнтів з порушеннями тяжкого ступеня – 18,4 год (± 11,4). Практично у всіх пацієнтів через 48–72 години після прийому біластин в сечі не виявлявся. Подібні зміни фармакокінетики не повинні мати клінічного значення та впливу на безпеку застосування біластину, оскільки його концентрації в плазмі у пацієнтів з порушеннями функції нирок залишаються в безпечних межах.
Порушення функції печінки. Фармакокінетичні дані щодо пацієнтів з порушенням функції печінки відсутні. В організмі людини біластин не метаболізується. Результати дослідження, в якому брали участь пацієнти з порушенням функції нирок, показали, що біластин головним чином виводиться нирками, а з жовчю, вірогідно, виводиться лише незначною мірою. Зміни функції печінки не мають клінічно значущого впливу на фармакокінетику біластину.
Пацієнти літнього віку. Дані про фармакокінетику препарату у пацієнтів віком понад 65 років обмежені. Фармакокінетичні параметри біластину у пацієнтів віком понад 65 років і у пацієнтів 18–35 років статистично значуще не відрізняються.
Діти. Дані з фармакокінетики у підлітків (12–17 років) відсутні, так як для цього лікарського засобу вважається доречним екстраполяція даних, отриманих у дорослих.