Механізм дії
Еторикоксиб є пероральним, селективним інгібітором циклооксигенази-2 (ЦОГ-2) у межах клінічного діапазону доз. Існують дані щодо дозозалежного інгібування ЦОГ-2 без інгібування ЦОГ-1 при застосуванні у дозах до 150 мг на добу. Еторикоксиб не інгібує синтез простагландинів шлунка та не впливає на функцію тромбоцитів.
Циклооксигеназа відповідає за утворення простагландинів. Ідентифіковано дві ізоформи – ЦОГ-1 та ЦОГ-2. ЦОГ-2 є ізоформою ферменту, що індукується імпульсом прозапалення та розглядається як основний фактор, що відповідає за синтез простаноїдних медіаторів болю, запалення та гарячки. ЦОГ-2 також задіяна у процесах овуляції, імплантації та закриття артеріальної протоки, регуляції функції нирок та центральної нервової системи (індукція гарячки, відчуття болю, когнітивна функція). Вона також може грати роль у процесі загоєння виразок. ЦОГ-2 було ідентифіковано у тканині навколо виразки шлунка в людини, але значення ферменту для загоєння виразки не встановлено.
Клінічна ефективність та безпека
Ефективність
У пацієнтів з остеоартритом прийом еторикоксибу в дозі 60 мг 1 раз на добу призводив до значного полегшення болю та покращення перебігу захворювання за оцінкою пацієнта. Дані сприятливі ефекти спостерігалися вже на другий день після початку лікування та зберігалися упродовж 52 тижнів. Дослідження застосування еторикоксибу в дозі 30 мг на добу продемонстрували більш високу ефективність порівняно з плацебо протягом 12 тижнів лікування (за показниками, що описані вище). Еторикоксиб у дозі 60 мг продемонстрував значно кращу позитивну динаміку, аніж у дозі 30 мг для всіх трьох первинних кінцевих точок протягом 6 тижнів лікування. Дослідження застосування еторикоксибу в дозі 30 мг з участю пацієнтів з остеоартритом рук не проводили.
У пацієнтів із ревматоїдним артритом прийом еторикоксибу в дозі 60 мг або 90 мг 1 раз на добу призводив до значного зменшення болю, запалення та покращення рухової активності. У ході досліджень з оцінки доз 60 мг та 90 мг позитивні ефекти зберігалися протягом
12-тижневого періоду лікування. У порівняльному дослідженні еторикоксибу у дозі 60 мг 1 раз на добу та 90 мг 1 раз на добу обидва дозування були більш ефективні, ніж плацебо.
У пацієнтів з нападами гострого подагричного артриту прийом еторикоксибу в дозі 120 мг 1 раз на добу протягом 8 днів призводив до більш вираженого зменшення болю середнього та тяжкого ступеня важкості та запалення порівняно з прийомом індометацину в дозі 50 мг 3 рази на добу. Зменшення вираженості болю спостерігалося вже через 4 години після початку лікування.
У пацієнтів з анкілозуючим спондилітом прийом еторикоксибу у дозі 90 мг 1 раз на добу призводив до значного зменшення болю та запалення, а також до покращення рухової активності та функціональної здатності. Клінічна користь еторикоксибу спостерігалася вже на другий день після початку терапії і зберігалися впродовж 52-тижневого періоду лікування. Терапія еторикоксибом у дозі 60 мг або 90 мг щоденно мала схожу ефективність порівняно з прийомом напроксену у дозі 1000 мг щоденно. У пацієнтів, які не демонстрували адекватної відповіді під час застосування дози 60 мг щоденно протягом
6 тижнів, підвищення дози до 90 мг щоденно покращувало показник зменшення інтенсивності болю у спині порівняно з продовженням прийому 60 мг щоденно.
Під час дослідження післяопераційного зубного болю еторикоксиб, що застосовували у дозі 90 мг один раз на добу до трьох днів, мав більш виражену, порівняно з плацебо, знеболювальну дію. У підгрупі пацієнтів із помірним болем прийом еторикоксибу у дозі 90 мг супроводжувався знеболювальним ефектом, що був подібним до такого при прийому ібупрофену 600 мг та перевищував ефективність комбінації парацетамол/кодеїн 600 мг/ 60 мг. Кількість пацієнтів, які застосовували препарати екстреного знеболювання протягом 24 годин, становила 40,8 % для еторикоксибу 90 мг, 25,5 % – для ібупрофену 600 мг кожні 6 годин і 46,7 % – для парацетамолу/кодеїну 600 мг/60 мг кожні 6 годин порівняно з 76,2 % для плацебо. Початок аналгезуючої дії (відчутне полегшення болю) 90 мг еторикоксибу спостерігався вже через 28 хвилин після прийому препарату.
Безпека
Не було суттєвих відмінностей у частоті тромботичних серцево-судинних ускладнень при застосуванні еторикоксибу і диклофенаку. Кардіоренальні побічні реакції частіше спостерігалися при застосуванні еторикоксибу, ніж диклофенаку; цей ефект був дозозалежним. Побічні реакції з боку шлунково-кишкового тракту (ШКТ) і печінки виникали значно частіше при застосуванні диклофенаку, ніж еторикоксибу. Частота виникнення побічних реакцій, що розглядалися як серйозні або такі, що призводять до відміни препарату, була вищою при застосуванні еторикоксибу, ніж диклофенаку.
Результати щодо безпеки відносно серцево-судинної системи.
Частота підтверджених тромботичних серцево-судинних серйозних побічних реакцій (включаючи реакції з боку серця, цереброваскулярні реакції і реакції з боку периферичних судин) була зіставною в еторикоксибу і диклофенаку. Не було суттєвих відмінностей у показниках частоти тромботичних ускладнень для еторикоксибу і диклофенаку в усіх проаналізованих підгрупах, включаючи пацієнтів із кардіоваскулярним ризиком. При окремому розгляді був однаковим відносний ризик виникнення підтверджених серйозних тромботичних побічних реакцій з боку серцево-судинної системи при застосуванні еторикоксибу в дозі 60 мг або 90 мг і диклофенаку в дозі 150 мг.
Показник серцево-судинної летальності, як і загальної летальності, був подібним у групах лікування еторикоксибом і диклофенаком.
Кардіоренальні ускладнення.
Частота припинення лікування унаслідок виникнення побічних реакцій, пов’язаних із артеріальною гіпертензією, була статистично вищою для еторикоксибу, ніж для диклофенаку. Частота такої побічної реакції як застійна серцева недостатність (припинення прийому препарату і серйозні реакції) була аналогічною як при прийомі еторикоксибу 60 мг, так і при прийомі диклофенаку 150 мг, проте частота виникнення цих реакцій була вищою при прийомі еторикоксибу 90 мг порівняно з диклофенаком 150 мг. Частота підтверджених побічних реакцій, пов’язаних із застійною серцевою недостатністю (явища, що були серйозними і призводили до госпіталізації або візиту у відділення невідкладної допомоги), була незначно вищою при прийомі еторикоксибу порівняно з прийомом диклофенаку 150 мг, і цей ефект залежав від дози. Частота припинення лікування унаслідок виникнення побічних реакцій, пов’язаних з набряками, була значно вищою при прийомі еторикоксибу порівняно з прийомом диклофенаку 150 мг, і цей ефект залежав від дози (статистично значуща різниця для еторикоксибу 90 мг, але не для еторикоксибу 60 мг).
Результати шлунково-кишкової переносимості.
Значно менший показник відміни препарату внаслідок виникнення будь-якого клінічного ускладнення з боку ШКТ (наприклад, диспепсії, абдомінального болю, виразки) спостерігався при застосуванні еторикоксибу, ніж диклофенаку.
Результати відносно безпеки для ШКТ.
Загальні реакції з боку верхнього відділу ШКТ були визначені як перфорації, виразки і кровотечі. Підгрупа загальних реакцій з боку верхнього відділу ШКТ, які вважалися ускладненими, включала перфорації, обструкції і ускладнені кровотечі; підгрупа загальних реакцій з боку верхнього відділу ШКТ, які вважалися неускладненими, включала неускладнені кровотечі і неускладнені виразки. Значно менший показник частоти загальних реакцій з боку верхніх відділів ШКТ спостерігався при застосуванні еторикоксибу, ніж диклофенаку. Не було суттєвої різниці між еторикоксибом і диклофенаком щодо показника частоти ускладнених реакцій. Для підгрупи таких реакцій як кровотеча у верхньому відділі ШКТ (об’єднані ускладнені і неускладнені) не було суттєвої відмінності між еторикоксибом і диклофенаком. Перевага еторикоксибу щодо впливу на верхній відділ ШКТ порівняно з диклофенаком не була статистично значущою у пацієнтів, які одночасно застосовували ацетилсаліцилову кислоту (АСК) у низьких дозах (приблизно 33 % пацієнтів).
Показники частоти підтверджених клінічних реакцій з боку нижнього відділу ШКТ (перфорація тонкого або товстого кишечнику, обструкція або кровотеча) статистично не відрізнялися при застосуванні еторикоксибу і диклофенаку.
Результати відносно безпеки для печінки.
Еторикоксиб був асоційований зі статистично значно меншою частотою відміни препарату, ніж диклофенак, унаслідок виникнення побічних реакцій з боку печінки. Більшість побічних реакцій з боку печінки були несерйозними.
Додаткові дані з безпеки для серцево-судинної системи щодо тромботичних ускладнень. Не було значущої відмінності у показнику підтверджених серйозних тромботичних серцево-судинних подій у пацієнтів, які приймали еторикоксиб у дозі ≥ 60 мг, плацебо або інші нестероїдні протизапальні засоби (НПЗЗ) (за винятком напроксену). Проте частота для таких реакцій була вищою у пацієнтів, які отримували еторикоксиб, порівняно з тими, хто отримував напроксен у дозі 500 мг 2 рази на добу. Відмінність антитромботичної активності між деякими НПЗЗ, що інгібують ЦОГ-1, і селективними інгібіторами ЦОГ-2 може бути клінічно значущою у пацієнтів групи ризику виникнення тромбоемболічних ускладнень. Селективні інгібітори ЦОГ-2 знижують утворення системного (і тому, можливо, ендотеліального) простацикліну без впливу на тромбоцитарний тромбоксан. Клінічне значення цих даних невідоме.
Додаткові дані щодо безпеки для ШКТ.
Відомо, що частота виникнення гастродуоденальних виразок була значно нижчою у пацієнтів, які отримували лікування еторикоксибом у дозі 120 мг 1 раз на добу, ніж у пацієнтів, які отримували лікування напроксеном у дозі 500 мг 2 рази на добу або ібупрофеном у дозі 800 мг 3 рази на добу. Частота виникнення виразок була вищою при застосуванні еторикоксибу, ніж плацебо.
Дослідження функції нирок у пацієнтів літнього віку.
Еторикоксиб, целекоксиб і напроксен мали подібний вплив на виведення натрію із сечею при двотижневому лікуванні. Усі активні препарати порівняння показали підвищення відносно плацебо систолічного артеріального тиску, проте еторикоксиб асоціювався зі статистично значущим підвищенням на 14-й день порівняно з целекоксибом і напроксеном.