Цистеїнілейкотрієни (LTC4, LTD4, LTE4) є потужними ейкозаноїдами запалення, що виділяються різними клітинами, у тому числі опасистими клітинами та еозинофілами. Ці важливі проастматичні медіатори зв'язуються з цистеїнілейкотрієновими рецепторами (CysLT), присутніми в дихальних шляхах людини, і викликають такі реакції, як бронхоспазм, гіперсекрецію слизу, посилення проникності судин та збільшення кількості еозинофілів.
Монтелукаст при перороральному застосуванні є активною сполукою, яка з високою вибірковістю та хімічною спорідненістю зв'язується з CysLT1-рецепторами. Згідно з клінічними дослідженнями, монтелукаст пригнічує бронхоспазм після інгаляції LTD4 у дозі 5 мг. Бронходилатацію відзначають протягом 2 годин після перорального застосування, цей ефект був адитивним до бронходилатації, викликаної β-агоністами.
Лікування монтелукастом пригнічувало як ранню, і пізню фази бронхоконстрикції, викликаної антигенної стимуляцією. Монтелукаст у порівнянні з плацебо зменшує кількість еозинофілів у периферичній крові у дорослих пацієнтів та дітей. У ході окремого дослідження застосування монтелукасту значно зменшувало кількість еозинофілів у дихальних шляхах (визначених у харкотинні). У дорослих пацієнтів та дітей віком від 2 до 14 років монтелукаст порівняно з плацебо зменшує кількість еозинофілів периферичної крові та покращує клінічний контроль астми.
У ході 12-тижневого плацебо-контрольованого дослідження за участю дітей віком від 2 до 5 років монтелукаст у дозі 4 мг 1 раз на добу покращував показники контролю астми порівняно з плацебо, незалежно від супутньої контролюючої терапії (кортикостероїдів для інгаляцій/ натрію кромоглікат для інгаляцій/небулайзерах). 60% пацієнтів не отримували іншої контролюючої терапії. Монтелукаст покращував денні симптоми (включаючи кашель, хрипи, утруднення дихання та обмеження активності) та нічні симптоми порівняно з плацебо. Монтелукаст також знижував частоту використання β-агоністів за необхідністю та невідкладного застосування кортикостероїдів при погіршенні перебігу астми порівняно з плацебо. У пацієнтів, які застосовують монтелукаст, відзначали більше днів без проявів астми, ніж у осіб, які отримували плацебо. Терапевтичний ефект досягався після прийому першої дози.
У ході 12-місячного плацебо-контрольованого дослідження за участю дітей віком від 2 до 5 років з астмою легкого ступеня та епізодичними загостреннями монтелукаст у дозі 4 мг 1 раз на добу достовірно (p≤0,001) знижував річну частоту епізодів загострення (ЕО) проти плацебо. Частка зниження річного показника ЕО склала 31,9% (95% ДІ 16,9, 44,1).
Під час плацебо-контрольованого дослідження за участю дітей віком від 6 місяців до 5 років з інтермітуючої (але не персистуючої) астми лікування монтелукастом тривало протягом 12 місяців за схемою 4 мг 1 раз на добу або 12-денними курсами з початком кожного курсу у разі виникнення епізоду інтермітуючих симптомів. Не спостерігалося вираженої відмінності у пацієнтів, які отримували лікування монтелукастом у дозі 4 мг, та тими, хто отримував плацебо, щодо кількості епізодів астми, що переходять у напад астми (визначений як епізод астми, що вимагає позапланового відвідування лікаря, пункту невідкладної допомоги або клініки; або лікування із застосуванням пероральних, внутрішньовенних або внутрішньом'язових кортикостероїдів).
Монтелукаст та флутиказон також покращували контроль астми щодо вторинних змінних, які оцінювали протягом 12-місячного періоду лікування.
ОФВ збільшився з 1,83 до 2,09 л у групі монтелукасту та з 1,85 до 2,14 л — у групі флутиказону. Міжгрупова відмінність показника LS щодо збільшення ОФВ склала — 0,02 л (95% ДІ – 0,06; 0,02). Середнє відсоткове збільшення від вихідних показників належного ОФВ склало 0,6% у групі лікування монтелукастом та 2,7% — у групі лікування флутиказоном. Відмінність показника LS було достовірним: – 2,2% (95% ДІ – 3,6; – 0,7).
Показник кількості днів із застосуванням β-агоніста знизився з 38,0 до 15,4% у групі монтелукасту та з 38,5 до 12,8% — у групі флутиказону. Міжгрупова відмінність показника LS щодо відсотка днів із застосуванням β-агоніста була достовірною 2,7 (95% ДІ 0,9; 4,5).
Показник кількості пацієнтів з нападами астми (приступ астми визначений, як період погіршення перебігу астми, що вимагає лікування пероральними стероїдами, незапланованого відвідування лікаря, невідкладної допомоги або госпіталізації) склав 32,2% у групі монтелукасту та 25,6%; у групі флутиказону; коефіцієнт розбіжності (95% ДІ) достовірний: дорівнює 1,38 (1,04; 1,84).
Показник кількості пацієнтів, застосовували системні (в основному пероральні) кортикостероїди в період дослідження, склав 17,8% у групі монтелукасту та 10,5% — у групі флутиказону. Міжгрупова відмінність показника LS була достовірною: 7,3% (95% ДІ 2,9; 11,7).
Достовірне зменшення бронхоспазму, пов'язаного з фізичним навантаженням (БФН), продемонстровано під час 12-тижневого дослідження у дорослих (максимальне зниження ОФВ1 22,33% для монтелукасту порівняно з 32,40% для плацебо, час до відновлення межах 5% початкового ОФВ (44,22 хв порівняно з 60,64 хв). Цей ефект спостерігали протягом 12-тижневого періоду дослідження. Зниження БФН також було продемонстровано під час короткого дослідження за участю дітей віком від 6 до 14 років (максимальне зниження ОФВ – 18,27% порівняно з 26,11%, час до відновлення в межах 5% від початкового ОФВ – 17 ,76 хв у порівнянні з 27,98 хв). Ефект дослідження продемонстрований наприкінці інтервалу при прийомі препарату 1 раз на добу.
У пацієнтів з чутливістю до ацетилсаліцилової кислоти, які отримували поточну терапію інгаляційними та/або пероральними кортикостероїдами, лікування монтелукастом порівняно з плацебо значно покращувало контроль астми (зміна початкового показника ОФВ становить 8,55% проти 1,74%, агоніста порівняно з вихідним рівнем – 27,78% проти 2,09%).