Лізиноприл слід приймати перорально 1 раз на добу. Як і інші лікарські засоби, які слід приймати 1 раз на добу, лізиноприл необхідно приймати щодня приблизно у однаковий час. Їжа не впливає на абсорбцію таблеток лізиноприлу. Дозу слід визначати індивідуально відповідно до клінічних даних пацієнта та показників артеріального тиску.
Артеріальна гіпертензія.
Лізиноприл можна застосовувати як у монотерапії, так і в комбінації з іншими класами антигіпертензивних лікарських засобів.
Початкова доза.
Початкова доза для пацієнтів із гіпертензією становить 10 мг. Пацієнти з дуже активною РААС (зокрема з реноваскулярною гіпертензією, підвищеним виведенням солі (натрію хлориду) з організму та/або зниженим обсягом міжклітинної рідини, серцевою недостатністю або тяжкою формою артеріальної гіпертензії) можуть відчути надмірне зниження артеріального тиску після прийому початкової дози. Для таких пацієнтів рекомендована доза становить 2,5-5 мг, початок лікування має відбуватися під безпосереднім наглядом лікаря. Зменшення початкової дози рекомендується також за наявності ниркової недостатності (див. табл.).
Підтримуюча доза.
Рекомендована терапевтична доза становить 20 мг одноразово на добу. Якщо прийом цієї дози не дає достатнього терапевтичного ефекту протягом 2-4 тижнів прийому препарату у зазначеному дозуванні, його можна збільшити. Максимальна доза, яку застосовували у тривалих контрольованих клінічних випробуваннях, становила 80 мг на добу.
Пацієнти, які приймають діуретики.
Симптоматична артеріальна гіпотензія може виникнути після початку лікування лізиноприлом. Це найімовірніше для пацієнтів, які приймають діуретики при лікуванні лізиноприлом. Тому таким пацієнтам рекомендується приймати препарат з обережністю через ймовірність підвищеного виведення солі (натрію хлориду) з організму та/або зниження обсягу міжклітинної рідини. Якщо є така можливість, необхідно припинити лікування діуретиками за 2-3 дні до початку терапії лізиноприлом. Для хворих на артеріальну гіпертензію, які не можуть припинити лікування діуретиками, терапію лізиноприлом слід починати з початкової дози 5 мг, при цьому рекомендується забезпечити спостереження лікаря за хворим після прийому першої дози, оскільки можливий розвиток симптоматичної гіпотензії (максимальна дія проявляється через 6 годин після прийому препарату). ). Необхідно контролювати функцію нирок та рівень калію у сироватці крові. Подальші дози лізиноприлу необхідно підбирати відповідно до реакції артеріального тиску. У разі потреби терапію діуретиками можна відновити.
Підбір дози для хворих з нирковою недостатністю.
Дозування для хворих на ниркову недостатність має базуватися на КК, підтримуюча доза залежить від клінічної реакції та підбирається при регулярному вимірі показників функції нирок, концентрації калію та натрію у сироватці крові, як показано нижче в таблиці.
Підбір дози для хворих з нирковою недостатністю
Кліренс креатиніну (мл/хв) |
Початкова доза (мг/добу) |
Менше 10 мл/хв (включаючи пацієнтів на діалізі) |
2,5 мг* |
10-30 мл/хв |
2,5-5 мг |
31-80 мл/хв |
5-10 мг |
* Дозування та/або частоту прийому необхідно розраховувати, виходячи з показників артеріального тиску.
Прийом лізиноприлу на час проведення діалізу можна припинити.
Дозу можна поступово збільшувати, доки артеріальний тиск не нормалізується, або до досягнення максимальної дози - 40 мг на добу.
Серцева недостатність.
Пацієнтам із серцевою недостатністю слід приймати лізиноприл як допоміжну терапію до діуретиків, препаратів наперстянки або блокаторів. При цьому попередньо, якщо це можливо, дозу діуретика слід зменшити. Терапію лізиноприлом можна розпочинати з дози 2,5 мг 1 раз на добу, прийом препарату необхідно здійснювати під наглядом лікаря, щоб виявити початковий ефект препарату на артеріальний тиск.
Дозу лікарського засобу лізиноприл необхідно підвищувати:
- збільшуючи дозу більш ніж на 10 мг;
- інтервали між підвищенням дози повинні становити не менше 2 тижнів;
- до вищої дози, яку переносить пацієнт, - максимум до 35 мг 1 раз на добу.
Підбір дози повинен базуватися на клінічній реакції кожного окремого пацієнта. Пацієнтам, які мають високий ризик симптоматичної гіпотензії, наприклад, пацієнтам з підвищеним рівнем виведення солі (натрію хлориду) з організму з або без гіпонатріємії, пацієнтам з гіповолемією або пацієнтам, які проходили інтенсивну терапію діуретиками, слід покращити свій стан, якщо це можливо, на початок лізиноприлу. Необхідно контролювати функцію нирок та рівень калію у сироватці крові.
Гострий інфаркт міокарда.
Залежно від обставин, пацієнт повинен пройти стандартну рекомендовану терапію, таку як лікування тромболітиками, ацетилсаліцилової кислотою та блокаторами. Водночас можна застосовувати нітрогліцерин внутрішньовенно або трансдермально.
Початкова доза (перші 3 дні після інфаркту).
Лікування лізиноприлом можна розпочати у перші 24 години після появи перших симптомів. Лікування не слід починати, якщо показник артеріального тиску систоли становить менше 100 мм рт. ст. Початкова доза лізиноприлу становить 5 мг перорально, через 24 години повторно призначати 5 мг, 10 мг через 48 годин, надалі - по 10 мг 1 раз на добу. Пацієнтам із систолічним тиском, що не перевищує 120 мм рт. ст., перед початком або під час терапії у перші 3 дні після інфаркту лікування слід починати з низької дози - 2,5 мг перорально.
Показанням для припинення лікування лізиноприлом є артеріальна гіпотензія, яка продовжується, коли через 1 годину після застосування препарату систолічний тиск залишається нижчим за 90 мм рт. ст.
У разі ниркової недостатності (кліренс креатиніну нижче 80 мл/хв) початкову дозу лізиноприлу необхідно підбирати відповідно до показників кліренсу креатиніну пацієнта (див. Табл.).
Терапевтична (підтримуюча) доза.
Рекомендована терапевтична доза становить 10 мг 1 раз на добу. У разі виникнення артеріальної гіпотензії (систолічний тиск нижче 100 мм рт. ст.) Терапевтична добова доза не повинна перевищувати 5 мг на добу, за необхідності вказану дозу можна зменшити до 2,5 мг. Якщо після прийому лізиноприлу спостерігається пролонгована артеріальна гіпотензія (систолічний тиск залишається нижчим за 90 мм рт. ст. протягом більше 1 години), необхідно відмінити терапію препаратом лізиноприл. Рекомендується терапія протягом 6 тижнів, потім слід провести повторну оцінку стану пацієнта. Пацієнтам із симптомами серцевої недостатності необхідно і надалі продовжувати лікування препаратом лізиноприл.
Ускладнення з боку нирок при цукровому діабеті.
Для хворих на артеріальну гіпертензію, цукровий діабет II типу та початкову стадію нефропатії доза лізиноприлу становить 10 мг 1 раз на добу, при необхідності дозу можна збільшити до 20 мг 1 раз на добу для досягнення оптимального рівня діастолічного тиску нижче 90 мм рт. ст.
У разі ниркової недостатності (кліренс креатиніну нижче 80 мл/хв) початкову дозу лізиноприлу необхідно підбирати відповідно до показників кліренсу креатиніну пацієнта (див. Табл.).
Пацієнти похилого віку.
Не було виявлено змін щодо ефективності та безпеки застосування препарату, пов'язаних із віком. Однак при досягненні віку, що асоціюється зі зниженням функції нирок, початкову дозу лізиноприлу необхідно підбирати відповідно до вказівок, наведених у таблиці. Після цього дозу слід підбирати відповідно до реакції артеріального тиску.
Застосування пацієнтам із пересадженою ниркою.
Немає досвіду застосування лізиноприлу у пацієнтів з нещодавно пересадженою ниркою. Отже, препарат лізиноприлу таким пацієнтам не рекомендується.
Особливості застосування
Симптоматична гіпотензія рідко спостерігалася у пацієнтів з неускладненою артеріальною гіпертензією. У пацієнтів з артеріальною гіпертензією, які приймають лізиноприл, симптоматична артеріальна гіпертензія більш ймовірно виникає при порушенні водно-електролітного балансу, наприклад внаслідок терапії діуретиками, обмеження вживання солі, діареї або блювання, або у пацієнтів з тяжкою ренін-залежною гіпертензією. У пацієнтів із серцевою недостатністю (з або без ниркової недостатності) спостерігалась симптоматична артеріальна гіпотензія.
Вірогідність розвитку артеріальної гіпотензії вища у пацієнтів з тяжкою серцевою недостатністю, які приймають великі дози петлевих діуретиків, мають гіпонатріємію або порушення функції нирок функціонального характеру, при проведенні діалізу, діареї або блювання, а також при тяжких формах ренін-залежної артеріальної гіпертензії. У пацієнтів з підвищеним ризиком розвитку гіпотензії початок терапії та подальше збільшення дози повинні проходити під ретельним контролем. Ці ж попередження стосуються пацієнтів з ішемічною хворобою серця або порушенням мозкового кровообігу, у яких надмірне зниження артеріального тиску може призвести до інфаркту міокарда або інсульту.
При появі гіпотензії пацієнта слід укласти на спину, при необхідності провести внутрішньовенне вливання фізіологічного розчину.
Транзиторна гіпотензія не є протипоказанням до подальшого застосування препарату, його зазвичай можна легко вводити після того, як артеріальний тиск підвищився після збільшення об'єму рідини в організмі.
У деяких пацієнтів із серцевою недостатністю, які мають нормальний або низький артеріальний тиск, може статися додаткове зниження системного артеріального тиску на фоні лікування лізиноприлом. Цей ефект є передбачуваним і зазвичай не потребує припинення терапії лізиноприлом. Якщо гіпотензія набуває симптоматичного характеру, може виникнути необхідність зменшення дози або припинення прийому лізиноприлу.
Артеріальна гіпотензія при гострому інфаркті міокарда. При гострому інфаркті міокарда у пацієнтів зі стабільною гемодинамікою слід проводити лікування лізиноприлом у перші 24 години для профілактики дисфункції лівої камери серця та серцевої недостатності, а також з метою зниження летальних випадків. При гострому інфаркті міокарда не можна розпочинати лікування лізиноприлом, якщо існує ризик виникнення подальших серйозних гемодинамічних порушень після лікування вазодилататорами. Це стосується пацієнтів із систолічним артеріальним тиском 100 мм рт. ст. та нижче або пацієнтів, у яких розвинувся кардіогенний шок. Протягом перших 3 днів після інфаркту міокарда дозу препарату необхідно зменшити, якщо тиск систоли не перевищує 120 мм рт. ст. Якщо показник артеріального тиску систоли дорівнює або нижче 100 мм рт. ст., підібрані дози слід зменшити до 5 мг або тимчасово до 2,5 мг.Якщо після прийому лізиноприлу спостерігається пролонгована артеріальна гіпотензія (систолічний тиск залишається нижчим за 90 мм рт. ст. протягом більше 1 години), необхідно відмінити лікування лізиноприлом.
У пацієнтів з гіповолемією, дефіцитом натрію у зв'язку із застосуванням діуретиків, безсольової дієти, через блювання, діарею, після діалізу можливий розвиток раптової тяжкої артеріальної гіпотензії, гострої ниркової недостатності. У таких випадках доцільно компенсувати втрати рідини та солей до початку лікування лізиноприлом та забезпечити медичне спостереження. З особливою обережністю (з огляду на співвідношення користь/ризик) слід призначати препарат хворим після трансплантації нирки, а також пацієнтам з порушеннями функції нирок, печінки, порушеннями кровотворення, аутоімунними захворюваннями. Усі перелічені патологічні стани при застосуванні лізиноприлу потребують відповідного медичного спостереження та лабораторного контролю.
Стеноз аортального та мітрального клапана/гіпертрофічна кардіоміопатія. Як і інші інгібітори АПФ, лізиноприл не рекомендується призначати пацієнтам з мітральним стенозом або утрудненням відтоку крові з лівого шлуночка (при аортальному стенозі або гіпертрофічній кардіоміопатії).
Порушення функції нирок. У пацієнтів з порушеннями функції нирок (кліренс креатиніну <80 мл/хв) початкова доза лізиноприлу слід коригувати, виходячи з рівня кліренсу креатиніну, а потім – залежно від відповіді пацієнта на лікування (див. табл.). У таких пацієнтів слід регулярно перевіряти рівень креатиніну та калію.
У пацієнтів із серцевою недостатністю артеріальна гіпотензія, що виникає на початку лікування інгібіторами АПФ, може призводити до порушення функції нирок. У таких випадках повідомлялося про розвиток гострої ниркової недостатності, зазвичай оборотної.
У деяких пацієнтів із двостороннім стенозом ниркових артерій або стенозом ниркової артерії єдиної нирки інгібітори АПФ підвищують рівень сечовини та креатиніну сироватки крові, зазвичай ці ефекти зникають після припинення прийому препаратів. Імовірність таких явищ особливо висока у пацієнтів із нирковою недостатністю.
Наявність реноваскулярної гіпертензії підвищує ризик розвитку тяжкої артеріальної гіпотензії та ниркової недостатності. Лікування таких хворих слід розпочинати під наглядом лікаря, починаючи з низьких доз, ретельно їх підбираючи. Оскільки діуретики можуть стимулювати розвиток описаної вище клінічної динаміки, протягом перших тижнів лікування лізиноприлом їх прийом слід припинити, а функції нирок здійснювати ретельне спостереження.
У деяких хворих на артеріальну гіпертензію без явного захворювання ниркових судин застосування лізиноприлу, особливо на фоні прийому діуретиків, призводить до підвищення рівня сечовини у крові та креатиніну у сироватці крові; ці зміни зазвичай бувають незначними та тимчасовими. Імовірність їх виникнення вище у хворих із порушеннями функції нирок. У таких випадках може виникнути необхідність зменшення дози та/або припинення прийому діуретиків та/або лізиноприлу.
При гострому інфаркті міокарда заборонено застосовувати лізиноприл пацієнтам, які мають порушення функції нирок (рівень креатиніну у сироватці крові > 177 мкмоль/л та/або протеїнурія > 500 мг/добу). Якщо порушення функції нирок розвивається під час лікування лізиноприлом (рівень креатиніну у сироватці крові > 265 мкмоль/л або подвоюється порівняно з вихідним рівнем), слід розглянути припинення його застосування.
Гіперчутливість/ангіоневротичний набряк. Дуже рідко повідомлялося про ангіоневротичний набряк обличчя, кінцівок, губ, язика, голосової щілини та/або гортані у пацієнтів, які проходили лікування інгібіторами АПФ, у тому числі лізиноприлом. Ангіоневротичний набряк може виникнути у будь-який час у період лікування. У таких випадках прийом препарату необхідно негайно припинити, розпочати відповідну терапію та встановити спостереження за пацієнтом для забезпечення повного зникнення симптомів.Навіть у випадках, коли набряк локалізовано лише в області язика і не призводить до порушення дихання, пацієнт може вимагати тривалого спостереження, оскільки терапія антигістамінними засобами та кортикостероїдами може виявитися недостатньою.
Зареєстровані поодинокі летальні випадки внаслідок ангіоневротичного набряку гортані або язика. Якщо набряк поширюється на мову, голосову щілину або гортань, може розвинутись обструктивне порушення дихання, особливо у пацієнтів, які раніше перенесли хірургічне втручання на дихальних шляхах. У таких випадках слід негайно вжити заходів невідкладної терапії, зокрема можуть включати введення адреналіну та/або забезпечення прохідності дихальних шляхів. Пацієнт повинен перебувати під ретельним медичним наглядом до повного та стійкого зникнення симптомів.
У пацієнтів, які мають в анамнезі ангіоневротичний набряк, не пов'язаний із застосуванням інгібіторів АПФ, може бути підвищений ризик розвитку ангіоневротичного набряку у відповідь на застосування препаратів цієї групи.
Інгібітори АПФ можуть викликати більше випадків ангіоневротичного набряку у пацієнтів негроїдної раси, ніж у пацієнтів європеоїдної раси.
Одночасне застосування інгібіторів АПФ із сакубітрилом/вальзартаном протипоказане через підвищений ризик розвитку ангіоневротичного набряку. Лікування сакубітрилом/вальзартаном можна розпочинати лише через 36 годин після прийому останньої дози лікарського засобу Лізіноприл-Тева. Застосування лікарського засобу Лізиноприл-Тева можна розпочинати лише через 36 годин після прийому останньої дози сакубітрилу/валсартану (див. розділи «Протипоказання» та «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»).
Одночасне застосування інгібіторів АПФ з рацекадотрилом, інгібіторами mTOR (наприклад, сиролімус, еверолімусом, темсіролімусом) або вілдагліптином може призвести до підвищення ризику розвитку ангіоневротичного набряку (наприклад, набряку дихальних шляхів або язика з або без мови. Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»). Необхідно виявляти обережність на початку застосування рацекадотрилу, інгібіторів mTOR (наприклад, сиролімусу, еверолімусу, темсіролімусу) та вілдагліптину пацієнтам, які вже приймають інгібітор АПФ.
Анафілактоїдні реакції у пацієнтів, які проходять гемодіаліз. Повідомлялося про анафілактоїдні реакції у пацієнтів, які проходили гемодіаліз з використанням високопроточних мембран (наприклад, АN69) та одночасно лікувалися інгібіторами АПФ. Цим пацієнтам необхідно запропонувати змінити діалізні мембрани на мембрани іншого типу або застосовувати антигіпертензивний препарат іншого класу.
Десенсибілізація. У пацієнтів, які приймають інгібітори АПФ під час десенсибілізуючої терапії (наприклад, до отрути перетинчастокрилих), розвиваються стійкі анафілактоїдні реакції. Цих реакцій вдалося уникнути у таких пацієнтів шляхом тимчасового припинення прийому інгібіторів АПФ, але після необережного повторного застосування лікарського засобу реакції відновлювалися.
Печінкова недостатність. Дуже рідко інгібітори АПФ асоціювалися з синдромом, який починається з холестатичної жовтяниці і швидко прогресує до некрозу та (іноді) летального результату. Механізм цього синдрому не виявлено. Пацієнтам, у яких під час прийому лізиноприлу розвинулася жовтяниця або спостерігалися значні підвищення активності печінкових ферментів, слід припинити прийом препарату та надати відповідну медичну допомогу.
Нейтропенія/агранулоцитоз. Повідомлялося про випадки нейтропенії/агранулоцитозу, тромбоцитопенії та анемії у пацієнтів, які отримували інгібітори АПФ. У пацієнтів із нормальною функцією нирок та за відсутності інших ускладнюючих факторів нейтропенія спостерігається рідко. Після припинення прийому інгібітору АПФ нейтропенія та агранулоцитоз мають оборотний характер. Необхідно з надзвичайною обережністю призначати лізиноприл пацієнтам з колагенозом, а також при отриманні пацієнтами імуносупресивної терапії, при лікуванні алопуринолом або прокаїнамідом, або при комбінації цих ускладнюючих факторів, особливо на фоні порушення функції нирок. У деяких пацієнтів розвиваються важкі інфекції, які завжди піддаються інтенсивної терапії антибіотиками. При застосуванні препарату у таких пацієнтів рекомендується проводити періодичний контроль кількості лейкоцитів у крові та проінструктувати пацієнтів, щоб вони повідомляли про будь-які ознаки інфекції.
Кашель. Після застосування інгібіторів АПФ можлива поява кашлю. Зазвичай кашель має непродуктивний характер і припиняється після відміни терапії. Кашель, спричинений інгібіторами АПФ, слід розглядати при диференціальній діагностиці кашлю як один із можливих варіантів.
Хірургічні втручання/анестезія. У пацієнтів, які зазнають хірургічного втручання або анестезії засобами, що викликають гіпотензію, лізиноприл може блокувати утворення ангіотензину II після компенсаторної секреції реніну.Якщо спостерігається гіпотензія, що виникла через цей механізм, необхідно відновити об'єм циркулюючої крові.
Рівень калію у сироватці крові. Повідомлялося про декілька випадків підвищення рівня калію у сироватці крові пацієнтів, які проходили терапію інгібіторами АПФ, включаючи лізиноприл. Серед пацієнтів, які мають високий ризик гіперкаліємії, є пацієнти з нирковою недостатністю, цукровим діабетом, гіпоальдостеронізм. Інгібітори АПФ можуть спричинити гіперкаліємію, оскільки вони пригнічують вивільнення альдостерону. Цей ефект зазвичай незначний у пацієнтів із нормальною функцією нирок. Однак у пацієнтів з порушеннями функції нирок та/або у пацієнтів, які приймають харчові добавки, що містять калій (у тому числі замінники солі), калійзберігаючі діуретики, інші препарати, що підвищують рівень калію в сироватці крові (наприклад, гепарин, триметоприм або ко-тримоксазол, також відомий як триметоприм/сульфаметоксазол) і особливо антагоністи альдостерону або блокатори рецепторів ангіотензину може виникнути гіперкаліємія. Необхідно виявляти обережність при застосуванні калійзберігаючих діуретиків та блокаторів рецепторів ангіотензину пацієнтам, які приймають інгібітори АПФ. У таких пацієнтів слід контролювати рівень калію у сироватці крові та функцію нирок (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»).
Якщо одночасне застосування цих препаратів з лізиноприлом вважається за доцільне, рекомендується регулярний контроль рівня калію в сироватці крові.
Пацієнти з цукровим діабетом. У хворих на цукровий діабет, які приймають пероральні протидіабетичні препарати або інсулін, необхідно здійснювати ретельний глікемічний контроль під час першого місяця терапії інгібіторами АПФ.
Анафілактоїдні реакції, що виникають при аферезі ліпопротеїдів низької щільності (ЛПНГ). При аферезі з декстрану сульфатом застосування інгібіторів АПФ може призвести до анафілактичних реакцій, які можуть загрожувати життю. Цих симптомів можна уникнути шляхом тимчасового припинення терапії інгібіторами АПФ перед кожним аферезом або заміною інгібіторів АПФ іншими препаратами.
Расова приналежність. Інгібітори АПФ можуть викликати більшу частоту ангіоневротичного набряку у пацієнтів із темним кольором шкіри (негроїдної раси), ніж у пацієнтів європеоїдної раси. Також у цієї групи хворих гіпотензивний ефект лізиноприлу менш виражений внаслідок більшої поширеності гіпертензії з низьким рівнем реніну у пацієнтів негроїдної раси.
Літій. Загалом одночасне застосування літію та лізиноприлу не рекомендується.
Подвійна блокада РААС. Повідомлялося, що одночасне застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину II або аліскіреном підвищує ризик розвитку артеріальної гіпотензії, гіперкаліємії, порушення функції нирок (зокрема гострої ниркової недостатності). Таким чином, подвійна блокада РААС шляхом одночасного застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину II або аліскіреном не рекомендується.
У разі абсолютної необхідності застосування терапії подвійної блокади її слід здійснювати під наглядом фахівця і регулярно перевіряти функцію нирок, рівні електролітів та артеріального тиску. Пацієнтам з діабетичною нефропатією не рекомендується одночасно застосовувати інгібітори АПФ та блокатори рецепторів ангіотензину ІІ.
Протеїнурія. Повідомлялося про поодинокі випадки розвитку протеїнурії у пацієнтів, особливо зі зниженою функцією нирок або після прийому високих доз лізиноприлу. У разі клінічно значущої протеїнурії (більше 1 г/добу) лізиноприл слід застосовувати лише після оцінки терапевтичної користі та потенційного ризику та при постійному контролі клінічних та біохімічних показників.
Натрій. Це лікарський засіб містить менше 1 ммоль натрію (23 мг) в одній таблетці, тобто може взагалі вважатися «безнатрієвим».