Механізм дії
Еплеренон має відносну селективність у зв'язуванні з рекомбінантними рецепторами людини до мінералокортикоїдів порівняно з його взаємодією з рекомбінантними рецепторами людини до глюкокортикоїдів, прогестерону та андрогенів. Еплеренон перешкоджає зв'язуванню рецепторів з альдостероном – важливим гормоном ренін-ангіотензин-альдостеронової системи, яка бере участь у регулюванні артеріального тиску та задіяна в патофізіологічних механізмах розвитку серцево-судинних захворювань.
Фармакодинамічні ефекти
Було продемонстровано, що еплеренон призводить до стійкого підвищення рівня реніну у плазмі крові та рівня альдостерону у сироватці крові, що збігається з пригніченням шляху негативного зворотного впливу альдостерону на секрецію реніну. При цьому підвищення активності реніну в плазмі крові та рівнів альдостерону в крові не призводить до пригнічення еплеренону.
У ході досліджень діапазону доз при хронічній серцевій недостатності (класи II-IV за класифікацією Нью-Йоркської кардіологічної асоціації (NYHA)) додавання еплеренону до стандартної схеми лікування призводило до очікуваного дозозалежного підвищення рівнів альдостерону. Подібним чином у ході кардіологічно нефрологічного наслідку EPHESUS (дослідження ефективності та летальності при застосуванні еплеренону у пацієнтів з гострим інфарктом міокарда, ускладненим дисфункцією лівого шлуночка та серцевою недостатністю) лікування еплереном призводило до значного підвищення рівнів. Отримані результати підтверджують блокування рецепторів мінералокортикоїдів у цій популяції.
Еплеренон вивчався в ході дослідження EPHESUS
Шлуночка (40%) та клінічним ознакам серцевої недостатності. Через 3-14 днів після гострого інфаркту міокарда (медіана становила 7 днів) суб'єкти додатково до стандартного лікування отримували еплеренон або плацебо у початковій дозі 25 мг 1 раз на добу. Надалі дозу поступово (протягом 4 тижнів) підвищували до досягнення цільової дози 50 мг 1 раз на добу за умови, що рівень калію в сироватці був нижчий за 5 ммоль/л. У ході дослідження суб'єкти отримували стандартне лікування, що включало ацетилсаліцилову кислоту (92%), інгібітори АПФ (90%), блокатори (83%), нітрати (72%), петлеві діуретики (66%) або інгібітори ГМГ-КоА. -редуктази (60%).
Первинними кінцевими точками у дослідженні EPHESUS були загальна летальність та комбінована кінцева точка (смертельне слідство або госпіталізація внаслідок порушень серцево-судинної системи). 14,4% суб'єктів із групи еплеренону та 16,7% суб'єктів із групи плацебо померли (з будь-яких причин), а 26,7% суб'єктів із групи еплеренону та 30% суб'єктів із групи плацебо досягли відповідності критеріям комбінованої кінцевої точки (летальний наслідок чи госпіталізація внаслідок порушень з боку серцево-судинної системи).
Таким чином, в ході дослідження EPHESUS еплеренон знижував ризик летального результату з будь-яких причин на 15% (ВР 0,85; 95% ДІ 0,75-0,96; p=0,008) порівняно з плацебо переважно за рахунок зниження летальності внаслідок порушень з боку серцево-судинної системи.
Ризик летального результату або госпіталізації внаслідок порушень серцево-судинної системи при застосуванні еплеренону був знижений на 13% (ВР 0,87; 95% ДІ 0,79-0,95, р=0,002). Абсолютне зниження ризику склало 2,3% для такої кінцевої точки як загальна летальність, та 3,3% – для такої кінцевої точки, як летальний наслідок або госпіталізація внаслідок порушень серцево-судинної системи.
Клінічна ефективність еплеренону насамперед була продемонстрована при призначенні лікування пацієнтам віком до 75 років. Користь від лікування суб'єктів від 75 років вивчена недостатньо. Поліпшення або стабілізацію показників функціональної класифікації за NYHA спостерігали у статистично значущій частці суб'єктів, що застосовували еплеренон, порівняно з пацієнтами з групи плацебо. Частота розвитку гіперкаліємії становила 3,4% у групі еплеренону та 2% у групі плацебо (p<0,001). Частота розвитку гіпокаліємії становила 0,5% у групі еплеренону та 1,5% у групі плацебо (p<0,001).
Під час обстеження 147 здорових добровольців з метою виявлення змін ЕКГ протягом фармакокінетичних досліджень не було виявлено сталого впливу еплеренону на частоту серцевих скорочень, тривалість комплексу QRS або інтервалів PR та QT.
У ході дослідження EMPHASIS-HF (дослідження частоти госпіталізації та летальності при застосуванні еплеренону пацієнтам із серцевою недостатністю та симптомами легкого ступеня) вивчали ефективність впливу еплеренону, доданого до стандартного лікування, на клінічнірезультати суб'єктів із систолічною серцевою недостатністю та симптомами. клас II за класифікацією (NYHA).
У дослідженні брали участь суб'єкти віком від 55 років, у яких фракція викиду лівого шлуночка становила ≤ 30% або ≤ 35% за умови QRS більше 130 мілісекунд і за 6 місяців, що передували дослідженню, були госпіталізовані в результаті порушень з боку серцево-судинної системи або мають рівень натрійуретичного пептиду типу В (НПБ) у плазмі крові становив щонайменше 250 пг/мл або рівень N-термінального об-НПБ у плазмі крові становив щонайменше 500 пг/мл у чоловіків (750 пг/мл у жінок). Початкова доза еплеренону становила 25 мг один раз на день. Через 4 тижні дозу підвищували до 50 мг 1 раз на добу за умови, що рівень калію в сироватці крові не досягав 5 ммоль/л. Або ж, якщо розрахункова швидкість клубочкової фільтрації дорівнювала 30-49 мл/хв/1,73 м2, початкова доза еплеренону становила 25 мг 1 раз на 2 дні і надалі підвищувалася до 25 мг 1 раз на добу.
Загалом рандомізацію (у подвійному сліпому режимі) пройшли 2737 суб'єктів, яким було призначено еплеренон або плацебо на фоні базового лікування сечогінними препаратами (85%), інгібіторами АПФ (78%), блокаторами ангіотензинових рецепторів II типу (19%). , β-блокатори (87%), антитромботичні препарати (88%), засоби для зниження рівня ліпідів (63%) та глікозиди наперстянки (27%). Середній рівень фракції викиду лівого шлуночка становив ~26%, а середня тривалість комплексу QRS дорівнювала ~122 мс. Більшість суб'єктів (83,4%) у попередні 6 місяців до рандомізації були госпіталізовані внаслідок порушень з боку серцево-судинної системи, причому приблизно половина з цих суб'єктів – . внаслідок серцевої недостатності. Приблизно 20% суб'єктів мали встановлені імплантовані дефібрилятори або перебували на серцевій терапії ресинхронізації.
Первинна кінцева точка (летальний наслідок внаслідок серцево-судинних порушень або госпіталізація у зв'язку з серцевою недостатністю) спостерігалася у 249 суб'єктів (18,3%) із групи еплеренону та у 356 суб'єктів (25,9%) групи плацебо (ВР) 0,63;95% ДІ 0,54-0,74, р<0,001). Вплив еплеренону на результати первинної кінцевої точки спостерігався стабільно у всіх попередньо визначених підгрупах.
Вторинна кінцева точка (загальна летальність) спостерігалася у 171 пацієнта (12,5%) із групи еплеренону та у 213 суб'єктів (15,5%) із групи плацебо (ВР 0,76; 95% ДІ 0,62-0 93 р = 0,008). Летальний наслідок внаслідок порушень з боку серцево-судинної системи було зафіксовано у 147 суб'єктів (10,8%) із групи еплеренону та у 185 суб'єктів (13,5%) із групи плацебо (ВР 0,76; 95%) ДІ 0, 61-0,93, р = 0,01).
Під час дослідження гіперкаліємія (рівень калію в сироватці крові 5,5 ммоль/л) виникала у 158 суб'єктів (11,8%) з групи еплеренону та у 96 суб'єктів (7,2%) з групи плацебо (p< 0,001). Гіпокаліємія (рівень калію в сироватці крові < 4 ммоль/л) у групі еплеренону виникала зі статистично достовірно нижчою частотою, ніж у групі плацебо (38,9 % у групі еплеренону та 48,4 % у групі плацебо, p < 0 ,0001).
Діти. Застосування еплеренону дітям із серцевою недостатністю не було досліджено.
У 10-тижневому дослідженні за участю дітей з гіпертензією (віком 4–16 років, n=304) застосування еплеренону в дозах 25–100 мг на добу, що призводило до експозиції, подібної до такої у дорослих, не продемонструвало ефективного зниження артеріального тиску. . У цьому дослідженні та в дослідженні з безпеки тривалістю 1 рік за участю 149 дітей віком 5–17 років профіль безпеки був схожий на дорослий. Застосування еплеренону дітям до 4 років з гіпертензією не вивчалося, оскільки дослідження за участю дітей старшого віку продемонструвало відсутність ефективності (див. розділ «Спосіб застосування та дози»).
Дослідження будь-якого (тривалого) впливу на гормональний статус дітей не проводили.