Фармакодинаміка.
Механізм дії
Торасемід діє як салуретик, його дія пов’язана з пригніченням ренальної реабсорбції іонів натрію та хлору у висхідній частині петлі Генле.
Фармакодинамічний ефект
У людини діуретичний ефект препарату після внутрішньовенного введення та перорального прийому розвивається досить швидко, досягаючи максимуму протягом першої години і 2–3 годин відповідно, зберігаючись до 12 годин.
У здорових добровольців відбувалось підвищення діурезу, пропорційне логарифму дози препарату в діапазоні доз від 5 мг до 100 мг (петльова активність діуретика).
Збільшення діурезу спостерігалося навіть у тих випадках, коли інші сечогінні засоби (наприклад, тіазидні діуретики, що діють у дистальних канальцях) вже не виявляли потрібного ефекту, наприклад при нирковій недостатності. Завдяки такому механізму дії торасемід призводить до зменшення набряків. У випадку серцевої недостатності торасемід зменшує прояви захворювання та покращує функціонування міокарда за рахунок зменшення пре- та постнавантаження. Після перорального застосування антигіпертензивна дія торасеміду розвивається поступово, починаючи з першого тижня після початку застосування. Максимум антигіпертензивної дії досягається не пізніше ніж через 12 тижнів. Торасемід зменшує артеріальний тиск за рахунок зниження периферичного опору судин. Цей вплив пояснюється нормалізацією порушеного електролітного балансу, головним чином, за рахунок зменшення підвищеної активності вільних іонів кальцію у клітинах м’язів артеріальних судин, що було виявлено у пацієнтів, які страждають на артеріальну гіпертензію. Вірогідно, цей вплив викликає зниження підвищеної скоротливості і/або сприйнятливість судин до ендогенних вазопресорних речовин, наприклад до катехоламінів.
Фармакокінетика.
Абсорбція та розподіл
Після перорального застосування торасемід швидко і майже повністю абсорбується; максимальна концентрація у сироватці крові досягається через 1–2 години після прийому. Біодоступність становить приблизно 80–90%; за умови повного всмоктування максимальне значення ефекту першого проходження становить 10–20%. Дані двох досліджень демонструють, що їжа знижує швидкість (динамічну складову) всмоктування торасеміду (знижується Cmax та підвищується час досягнення максимальної концентрації (tmax)), але не впливає на загальну абсорбцію. Зв’язування торасеміду з білками плазми крові становить понад 99%, метаболітів М1, М3, і М5 — 86%, 95% і 97% відповідно. Об'єм розподілу (Vz) становить 16 л.
Біотрансформація
У людини торасемід метаболізується з утворенням трьох метаболітів — М1, М3 та М5. Докази існування інших метаболітів відсутні. Метаболіти М1 та М5 утворюються у результаті окиснення метильної групи фенольного кільця до карбонової кислоти. Метаболіт М3 утворюється у результаті гідроксилювання фенольного кільця. Метаболіти М2 і М4, виявлені у дослідженнях на тваринах, у людини не виявлені.
Виведення
Кінцевий період напіввиведення (t1/2) торасеміду і його метаболітів у здорових добровольців становить 3–4 години. Загальний кліренс торасеміду становить 40 мл/хв, ренальний кліренс — приблизно 10 мл/хв. Приблизно 80% дози виводиться у вигляді незміненого торасеміду (24%) та його метаболітів: М1 (12%), М3 (3%), М5 (41%). Основний метаболіт, М5, не виявляє діуретичного ефекту, приблизно 10% фармакокінетичної дії припадає на активні метаболіти М1 і М3, взяті разом.
При нирковій недостатності загальний кліренс і t1/2 торасеміду не змінюються, а t1/2 М3 і М5 подовжується. Однак фармакодинамічний профіль залишається незмінним, а ступінь тяжкості ниркової недостатності на тривалість дії не впливає.
Торасемід та його метаболіти практично не виводяться шляхом гемодіалізу або гемофільтрації. У пацієнтів із порушеннями функції печінки або зі серцевою недостатністю t1/2 торасеміду і метаболіту М5 незначно подовжується, а кількість речовини, що виводиться зі сечею, майже повністю дорівнює кількості, що виводиться у здорових добровольців, тому кумуляція торасеміду та його метаболітів малоймовірна.
Лінійність
Торасемід та його метаболіти характеризуються лінійною кінетикою, залежною від дози, тобто максимальна концентрація у сироватці крові та площа під фармакокінетичною кривою збільшуються пропорційно дозуванню.