Тельмізартан.
Механізм дії.
Тельмізартан – специфічний та ефективний антагоніст рецепторів ангіотензину II (тип АТ1). Тельмізартан з дуже високою спорідненістю замінює ангіотензин II у місцях його зв'язування на рецепторах субтипу АТ1, які відповідають за активність ангіотензину II. Тельмізартан не має жодного часткового агоністичного впливу на АТ1-рецептор. Тельмізартан селективно пов'язує рецептор АТ1. Зв'язування є довготривалим. Тельмізартан не виявляє спорідненості з іншими рецепторами, включаючи АТ2 та інші, менш вивчені АТ-рецептори. Функціональна роль цих рецепторів невідома, як невідомо ефект їхнього можливого «надстимулювання» ангіотензину II, рівень якого підвищується під впливом тельмізартану. Тельмізартан знижує рівень альдостерону у плазмі крові. Тельмізартан не пригнічує ренін у плазмі крові людини, не блокує іонні канали. Тельмізартан не пригнічує ангіотензинперетворюючого ензим (кініназу II), ензим, також руйнує брадикінін. Тому не слід очікувати потенціювання побічних ефектів, опосередкованих брадикініном.
У людини телмісартан у дозі 80 мг майже повністю інгібує підвищення артеріального тиску, спричиненого ангіотензином II. Блокуючий ефект зберігається протягом 24 годин і залишається відчутним до 48 годин.
Клінічна ефективність та безпека
Лікування есенціальної гіпертензії
Після першої дози тельмізартану антигіпертензивна активність поступово виявляється протягом 3 годин. Максимальне зниження АТ досягається через 4-8 тижнів від початку лікування та зберігається при тривалій терапії.
Антигіпертензивний ефект міститься постійно протягом 24 годин після прийому препарату, включаючи останні 4 години перед наступним прийомом, що підтверджено при амбулаторному моніторингу артеріального тиску. Це було підтверджено співвідношенням показників зниження артеріального тиску перед прийомом наступної дози та максимального зниження артеріального тиску, що становить більше 80% після прийому 40 та 80 мг тельмізартану в ході плацебо-контрольованих клінічних досліджень. Існує очевидний взаємозв'язок дози та часу до відновлення початкового систолічного тиску крові. Аналогічні дані щодо діастолічного тиску крові суперечливі.
У хворих на артеріальну гіпертензію телмісартан знижує як систолічний, так і діастолічний тиск без впливу на частоту пульсу. Вплив діуретичного та натрійуретичного ефекту препарату на його гіпотензивну дію сьогодні не визначено. Антигіпертензивна ефективність тельмізартану можна порівняти з ефективністю препаратів, що стосуються інших класів антигіпертонічних лікарських засобів (продемонстровано клінічними дослідженнями порівняння тельмізартану з амлодипіном, атенололом, еналаприлом, гідрохлортіазидом та лізиноприлом).
При раптовому припиненні лікування телмісартаном артеріальний тиск поступово протягом декількох днів повертається до параметрів, що спостерігалися до лікування, без синдрому відміни.
Під час клінічних досліджень, у яких порівнювали два антигіпертензивні препарати, частота появи сухого кашлю була значно нижчою у пацієнтів, які приймали телмісартан, ніж у пацієнтів, які отримували інгібітори АПФ.
Запобігання серцево-судинним захворюванням
У дослідженні ONTARGET (поточного міжнародного дослідження застосування тельмізартану самостійно та в комбінації з раміприлом) порівнювали вплив телмісартану, раміприлу та комбінації телмісартану-раміприл на результати лікування серцево-судинних захворювань у 25 620 пацієнтів віком від 55 років, , інсультом, транзиторною ішемічною атакою, захворюванням периферичних артерій в анамнезі або діабетом II типу, супроводжується ураженням органів-мішеней (наприклад, ретинопатією, гіпертрофією лівого шлуночка, макро- або мікроальбумінурією). Ці пацієнти належали до групи ризику серцево-судинних захворювань.
Пацієнтів рандомізували в одну з трьох груп лікування: телмісартану 80 мг (n = 8542), раміприл 10 мг (n = 8576), комбінацію тельмізартану 80 мг і раміприлу 10 мг (n = 8502). Середня тривалість спостереження становила 4,5 роки.
Ефект тельмізартану був аналогічний ефекту раміприлу щодо зниження первинної комбінованої кінцевої точки щодо серцевої смерті, інфаркту міокарда без летального результату, інсульту без летального результату або госпіталізації з приводу серцевої недостатності. Частота первинної кінцевої точки була подібною до групи тельмізартану (16,7%) і раміприлу (16,5%). Співвідношення ризиків для тельмізартану порівняно з раміприлом склало 1,01 (97,5% CI 0,93-1,10, p (відсутність переваг) = 0,0019 за граничного значення 1,13). Показник летальності з усіх причин склав 11,6% та 11,8% відповідно для пацієнтів, які отримували телмісартан та раміприл.
Тельмізартан показав однакову з раміприлом ефективність за попередньо визначеною вторинною кінцевою точкою (летального результату, спричиненого серцево-судинними захворюваннями, інфарктом міокарда без летального результату та інсульту без летального результату) [0,99 (97,5% CI 0,90 - 1,08 ), p = 0,0004], первинної кінцевої точки в референтному дослідженні HOPE (The HeartOutcomes Prevention Evaluation Study), яке вивчало ефект раміприлу порівняно з плацебо.
Під час дослідження TRANSCEND пацієнти з непереносимістю АПФ-I були рандомізовані в групу тельмізартану 80 мг (n = 2954) або плацебо (n = 2972), причому інші критерії включення були такими ж, як у дослідженні ONTARGET. Обидва препарати застосовували додатково до стандартного лікування.
Середня тривалість спостереження склала 4 роки та 8 місяців. Не було виявлено жодної значущої різниці у частоті первинної комбінованої кінцевої точки (серцева смерть, інфаркт міокарда без летального результату, інсульт без летального результату або госпіталізація з приводу застійної серцевої недостатності) [15,7% для тельмізартану та 17% у групі плацебо, з відносним ризиком 0,92 (95% CI 0,81 – 1,05, p = 0,22)]. Існують докази переваги тельмізартану порівняно з плацебо за попередньо визначеною вторинною комбінованою кінцевою точкою (серцева смерть, інфаркт міокарда без летального результату та інсульт без летального результату [0,87 (95% CI 0,76 - 1,00, p = 0,04) . Відсутні докази переваги за показником летальності від серцево-судинних захворювань (відносний ризик 1,03, 95% CI 0,85 – 1,24).
Про кашель та ангіоневротичний набряк менш часто повідомляли пацієнти, які приймали телмісартан, ніж пацієнти, які приймали раміприл, хоча про артеріальну гіпотензію частіше повідомляли при прийомі тельмізартану.
Поєднання тельмізартану та раміприлу не забезпечив кращого ефекту порівняно з раміприлом або телмісартаном, які застосовували окремо. При комбінації препаратів летальність від серцево-судинних захворювань та летальність з усіх причин були вищими у кількісному відображенні. Крім того, зафіксована значно вища частота виникнення гіперкаліємії, ниркової недостатності, артеріальної гіпотензії та запаморочення у групі комбінованого лікування. Незважаючи на це, для цієї популяції застосування комбінації тельмізартану та раміприлу не рекомендується.
Під час дослідження «Превентивне лікування з метою ефективного запобігання повторному інсульту» (PRoFESS) у пацієнтів віком від 50 років, які недавно перенесли інсульт, частіше розвиток сепсису відзначали при застосуванні тельмізартану порівняно з плацебо, 0,70% та 0,49% відповідно [RR 1,43 (довірчий інтервал 95% 1,00) -2,06)]; частота сепсису з летальним кінцем була вищою у пацієнтів, які приймали телмісартан (0,33%) порівняно з пацієнтами, які приймали плацебо (0,16%) [RR 2,07 (95% довірчий інтервал 1,14-3,76) ].
Встановлено підвищений рівень частоти проявів сепсису на фоні прийому тельмізартану може мати випадковий характер або залежати від досі не встановленого механізму.
У двох великих рандомізованих контрольованих дослідженнях (ONTARGET та VA NEPHRON-D (дослідження лікування діабетичної нефропатії у пацієнтів похилого віку)) вивчали застосування комбінації інгібіторів АПФ з блокаторами рецепторів ангіотензину II.
Дослідження ONTARGET проведено за участю пацієнтів із серцево-судинними та цереброваскулярними захворюваннями або цукровим діабетом II типу з ознаками пошкодження органів-мішеней. Дослідження VA NEPHRON-D проведено за участю пацієнтів із цукровим діабетом II типу та діабетичною нефропатією.
Ці дослідження не виявили потужного позитивного впливу на нирки та/або серцево-судинну систему та зменшення летальності, проте спостерігався підвищений ризик гіперкаліємії, гострої ниркової недостатності та/або гіпотензії порівняно з монотерапією.
З огляду на подібні фармакодинамічні властивості ці результати також застосовують і до інших інгібіторів АПФ та блокаторів рецепторів ангіотензину II.