Дози призначати індивідуально для кожного пацієнта залежно від його стану. Рекомендована початкова доза лізиноприлу для дорослих – від 5 до 10 мг на добу.
Подальша корекція дози залежить від досягнення клінічного ефекту, зазвичай стабільний терапевтичний ефект спостерігається після 2-4 тижнів застосування препарату. Рекомендована підтримуюча доза – 1 таблетка Скоприл плюс® 1 раз на добу.
Максимальна доза – 2 таблетки 1 раз на добу. Застосовувати внутрішньо незалежно від вживання їжі.
Дана доза (1 таблетка Скоприл плюс®, що містить 20 мг лізиноприлу) не підходить на початкових етапах підбору дози (в 5 мг) оскільки не пристосована для поділу на 4 рівні частини з адекватним розподілом діючої речовини в кожній із цих частин.
При нирковій недостатності у зв’язку з тим, що тіазиди можуть бути неадекватними діуретиками для застосування у пацієнтів із нирковими порушеннями при кліренсі креатиніну 30 мл/хв або нижче (помірна або тяжка ниркова недостатність), Скоприл плюс® не слід застосовувати як початкову терапію у цієї групи пацієнтів.
Скоприл плюс® можна застосовувати у пацієнтів з кліренсом креатиніну 30–80 мл/хв. лише тоді, коли необхідні дози лізиноприлу і гідрохлоротіазиду можуть бути досягнуті таблетками Скоприл плюс®. Рекомендована доза лізиноприлу при його застосуванні як монотерапії при нирковій недостатності легкого ступеня становить 5–10 мг.
Попередня сечогінна терапія. Після застосування початкової дози препарату можлива поява симптоматичної артеріальної гіпотензії. Це спостерігається у пацієнтів з наявним водно-сольовим порушенням у результаті попередньої сечогінної терапії. У разі можливості сечогінна терапія має бути припинена за 2-3 дні до початку лікування лізиноприлом. Якщо це неможливо, лікування слід починати з монотерапії лізиноприлом у дозі 5 мг.
Пацієнти літнього віку. Ефективність лізиноприлу була однаковою при його призначенні у пацієнтів літнього віку (65 років або старше), як і у молодших пацієнтів з артеріальною гіпертензією. У пацієнтів літнього віку з артеріальною гіпертензією монотерапія лізиноприлом була так само ефективна відносно зниження артеріального тиску діастоли, як і монотерапія гідрохлоротіазидом або атенололом. У клінічних дослідженнях вік не впливал на переносимість лізиноприлу.
Особливості застосування.
Артеріальна симптоматична гіпотензія. У деяких пацієнтів при антигіпертензивній терапії можливі прояви симптоматичної гіпотензії. Рідко зустрічається у пацієнтів з м’якою артеріальною гіпертензією через присутність водно-електролітного дисбалансу (обезводнення, гіпонатріємія, гіпохлоремічний алкалоз, гіпомагніємія або гіпокаліємія), попередньої сечогінної терапії, безсольової дієти, діалізу або діареї, блювання або у пацієнтів із важкою ренін-залежною гіпертензією. У даних пацієнтів потрібно періодично контролювати рівень електролітів у сироватці крові.
Пацієнтам, що мають ризик розвитку симптоматичної гіпотензії, на початку терапії і в період корекції дози слід знаходитися під ретельним спостереженням. Особливу увагу слід приділяти терапії пацієнтів з ішемічною хворобою серця або цереброваскулярними захворюваннями, оскільки надмірне зниження артеріального тиску (АТ) може призвести до інфаркту міокарду або інсульту.
При артеріальній гіпотензії пацієнт має перебувати у положенні лежачи; у разі необхідності слід ввести внутрішньовенно фізіологічний розчин. Тимчасова гіпотензивна реакція не є протипоказанням до подальшого лікування. Для подальшого відновлення ефективного об'єму крові і артеріального тиску (АТ) необхідне зниження дози або перехід на монотерапію однією з активних речовин препарату. У разі розвитку гострого інфаркту міокарда заборонено застосовувати лізиноприл, якщо лікування судинорозширювальними препаратами може погіршити гемодинамічний статус пацієнта. При стійкій артеріальній гіпотензії (систолічний артеріальний тиск нижче 90 мм рт. ст. впродовж більше 1 години) слід припинити лікування даним препаратом.
У деяких пацієнтів із серцевою недостатністю з нормальним або зниженим артеріальним тиском, застосування лізиноприлу може призвести до додаткового зниження артеріального тиску. Але даний ефект очікуваний і не є причиною відміни лікування. При виникненні симптоматичної гіпотензії може бути необхідне зниження дози або припинення лікування препаратом.
Аортальний стеноз/гіпертрофічна кардіоміопатія. Інгібітори АПФ слід призначати з обережністю пацієнтам з обструкцією вивідного тракту лівого шлуночка.
З обережністю призначати пацієнтам з ішемічною хворобою серця або цереброваскулярним захворюванням, оскільки виражене зниження артеріального тиску може призвести до інфаркту міокарда або цереброваскулярного інсульту.
Порушення функції нирок. Тіазиди, можливо, можуть бути неадекватними діуретиками для застосування у пацієнтів із нирковими порушеннями, також вони неефективні при кліренсі креатиніну 30 мл/хв або нижче (помірна або тяжка ниркова недостатність).
Скоприл плюс® не слід призначати пацієнтам із нирковою недостатністю (кліренс креатиніну менше 80 мл/хв), поки шляхом титрування окремих компонентів не буде встановлено, що пацієнту необхідні саме такі дози, як у комбінованій таблетці.
У пацієнтів із серцевою недостатністю артеріальна гіпотензія, що виникає після початку терапії інгібіторами АПФ, може спричинити порушення функції нирок. Повідомлялося про гостру ниркову недостатність, яка в таких випадках зазвичай оборотна.
У деяких пацієнтів з однобічним або двобічним стенозом ниркової артерії або стенозом артерії єдиної нирки, які отримували терапію інгібіторами АПФ, спостерігалося збільшення концентрації сечовини крові і креатиніну сироватки крові, зазвичай оборотне, після припинення терапії. Імовірність розвитку даного стану вища у пацієнтів із нирковою недостатністю. Якщо також має місце реноваскулярна гіпертензія, існує підвищений ризик розвитку тяжкої артеріальної гіпотензії та ниркової недостатності. Для таких пацієнтів лікування слід розпочинати з низьких доз, під ретельним медичним контролем, потрібне обережне титрування дози. Оскільки лікування діуретиками може спричинити розвиток вищеописаних ситуацій, впродовж перших кількох тижнів терапії препаратом слід контролювати функцію нирок.
У деяких пацієнтів з артеріальною гіпертензією, які не мають в анамнезі захворювань нирок, при одночасному застосуванні лізиноприлу і діуретика зазвичай розвивалося слабке транзиторне збільшення концентрації сечовини крові та креатиніну сироватки крові. Імовірність розвитку даного стану вища у пацієнтів з нирковою недостатністю в анамнезі. Якщо таке відбувається на тлі терапії препаратом, слід припинити застосування комбінованого препарату. Поновлення терапії можливе у зниженому дозуванні або один із компонентів препарату можна використовувати окремо.
Попередня терапія діуретиками. Терапію діуретиками слід припинити за 2-3 дні до початку лікування лізиноприлом/гідрохлоротіазидом. Якщо це неможливо, лікування слід розпочинати з монотерапії лізиноприлом у дозі 5 мг.
Стан після пересадження нирок. Оскільки даних про застосування препарату у хворих після пересадження нирок немає, не рекомендується його застосування у даної групи пацієнтів.
Пацієнти на гемодіалізі. Скоприл плюс® не рекомендується пацієнтам із нирковою недостатністю, що перебувають на гемодіалізі. Часті випадки анафілактичних реакцій спостерігалися також у пацієнтів, які знаходяться на гемодіалізі із використанням високопроточних мембран (наприклад, AN 69), які одночасно застосовували інгібітори АПФ. Для лікування цієї групи пацієнтів рекомендується для діалізу використовувати мембрану іншого типу або інший антигіпертензивний препарат.
Анафілактоїдні реакції при аферезі ліпопротеїнів низької щільності (ЛПНЩ). У пацієнтів, які знаходяться на лікуванні інгібіторами АПФ під час процедури аферезу ЛПНЩ за допомогою декстран-сульфатної абсорбції, рідко проявлялися загрозливі для життя анафілактоїдні реакції. Для уникнення цих реакцій перед кожною процедурою аферезу слід тимчасово припиняти застосування інгібіторів АПФ.
Захворювання печінки. З обережністю слід застосовувати тіазиди у пацієнтів із порушеннями функції печінки або прогресивним захворюванням печінки, оскільки незначні зміни водно-сольового і електролітного балансу можуть викликати раптову печінкову кому. Дуже рідко прийом інгібіторів АПФ асоціюється із синдромом, який починається з холестатичної жовтяниці і прогресує до фульмінантного некрозу і (інколи) летального результату. Механізм цього синдрому неясний. Пацієнти, у яких на тлі прийому препарату розвинулася жовтяниця або відмічено виражене підвищення рівня печінкових ферментів, повинні припинити прийом препарату і знаходитися під відповідним медичним спостереженням.
Хірургічне втручання/загальна анестезія. У пацієнтів у процесі проведення обширного хірургічного втручання або під час анестезії препаратами, що спричиняють артеріальну гіпотензію, лізиноприл може додатково блокувати утворення ангіотензину II при компенсаторному вивільненні реніну. Якщо розвиток артеріальної гіпотензії вважається наслідком цього механізму, її можна усунути шляхом введення великої кількості рідини.
Метаболічні та ендокринні ефекти. Терапія тіазидами може знизити толерантність до глюкози. Може знадобитися регулювання доз антидіабетичних засобів, включаючи інсулін. Тіазиди можуть знизити виділення кальцію з сечі і спричинити нестійке та незначне підвищення сироваткового кальцію. Гіперкальціємія може свідчити про прихований гіперпаратиреоїдизм. Тіазиди мають бути відмінені перед виконанням функціональних тестів паращитовидної залози.
Збільшення рівня холестерину і тригліцеридів може бути пов’язане з тіазидною сечогінною терапією. Терапія тіазидними діуретиками може прискорити гіперурикемію і/або подагру у певних пацієнтів. Проте лізиноприл може збільшити виведення сечової кислоти і, таким чином, може зменшити гіперурикемічний ефект гідрохлоротіазиду.
Водно-електролітний дисбаланс. У хворих, які приймають терапію діуретиками, через певні інтервали часу слід проводити визначення рівня електролітів у плазмі крові. Тіазиди, включаючи гідрохлоротіазид, можуть призвести до порушення водно-електролітного балансу (гіпокаліємія, гіпонатріємія, гіпохлоремічний алкалоз). Застережливими ознаками водно-електролітного дисбалансу є сухість у роті, спрага, слабкість, летаргія, сонливість, м’язовий біль або судоми, м’язова втома, артеріальна гіпотензія, олігурія, тахікардія і шлунково-кишкові розлади, такі як нудота або блювання. У теплу пору року у пацієнтів із набряками може виникати гіпонатріємія за рахунок розрідження крові. Дефіцит хлоридів зазвичай буває незначним і не вимагає лікування. Тіазиди збільшують виведення магнію із сечею, що може призвести до гіпомагніємії.
Гіперкаліємія. Інгібітори АПФ можуть викликати гіперкаліємію, оскільки вони пригнічують вивільнення альдостерону. У пацієнтів з нормальною функцією нирок ефект зазвичай незначний, проте у пацієнтів із порушеннями функції нирок, цукровим діабетом, гіпоальдостеронізмом та/або у пацієнтів, які приймають калійвмісні харчові добавки (включаючи калійвмісні замінники солі), калійзберігаючі діуретики, гепарин, триметоприм або ко-тримоксазол [триметоприм + сульфаметоксазол], особливо антагоністи альдостерону або блокатори рецепторів ангіотензину, можливе виникнення гіперкаліємії. Калійзберігаючі діуретики і блокатори рецепторів ангіотензину слід застосовувати з обережністю у пацієнтів, які отримують інгібітори АПФ, а також слід контролювати функцію нирок і вміст калію в сироватці крові. Якщо одночасне застосування вищезазначених лікарських засобів вважається доцільним, рекомендується регулярний моніторинг калію в сироватці крові.
Цукровий діабет. У пацієнтів із цукровим діабетом, які застосовують пероральні протидіабетичні препарати або інсулін, впродовж перших тижнів лікування інгібіторами АПФ слід контролювати концентрацію глюкози в крові.
Гіперчутливість/ангіоневротичний набряк. Ангіоневротичний набряк обличчя, верхніх і нижніх кінцівок, губ, язика, надгортанника і/або гортані зустрічалися рідко у пацієнтів, які застосовували інгібітори АПФ, включаючи лізиноприл. Це може статися у будь-який час, у таких випадках застосування препарату Скоприл плюс® слід терміново припинити і призначити відповідний контроль до повного зникнення симптомів.
Навіть у тих випадках, коли має місце лише набряк язика без розвитку порушення дихання, може знадобитися тривале спостереження за пацієнтом, оскільки терапії антигістамінними і кортикостероїдними препаратами може бути недостатньо. Ангіоневротичний набряк гортані може бути летальним у випадках набряку язика, голосової щілини чи гортані, який може призвести до обструкції дихальних шляхів, особливо у пацієнтів з операцією дихальних шляхів в анамнезі. Терапія може включати призначення епінефрину і/або підтримку прохідності дихальних шляхів пацієнта. Хворий повинен знаходитися під ретельним медичним спостереженням до повного і стійкого зникнення симптомів.
У дуже рідкісних випадках повідомлялося про розвиток інтестинального ангіоневротичного набряку у пацієнтів, які отримують інгібітори АПФ. Слід враховувати можливість розвитку інтестинального набряку при диференціальній діагностиці у пацієнтів з болями в животі, які отримують інгібітори АПФ.
Інгібітори АПФ частіше викликають ангіоневротичний набряк у пацієнтів негроїдної раси, ніж у представників інших рас.
Пацієнти з ангіоневротичним набряком в анамнезі, не пов’язаним із терапією інгібітором АПФ, можуть потрапити в групу ризику розвитку ангіоневротичного набряку, отримуючи інгібітор АПФ.
Одночасне застосування інгібіторів АПФ із сакубітрилом/валсартаном протипоказане через підвищений ризик розвитку ангіоневротичного набряку. Лікування сакубітрилом/ валсартаном не слід починати раніше, ніж через 36 годин після останньої дози лізиноприлу/гідрохлоротіазиду. Лікування лізиноприлом/гідрохлоротіазидом не повинно починатися раніше, ніж через 36 годин після останньої дози сакубітрилу/валсартану.
Одночасний прийом інгібіторів АПФ з рацекадотрилом, інгібіторами mTOR (наприклад, сиролімусом, еверолімусом, темсиролімусом) і вілдагліптином може призводити до більш високого ризику розвитку ангіоневротичного набряку (наприклад, набряк дихальних шляхів або мови, з або без порушення дихання). Слід проявляти обережність на початку лікування рацекадотрилом, інгібіторами mTOR (наприклад, сиролімус, еверолімус, темсиролімус) та вілдагліптином у пацієнтів, які вже приймають інгібітори АПФ.
У пацієнтів, які застосовують тіазиди, можуть з’явитися реакції підвищеної чутливості (з або без наявності в анамнезі алергії або бронхіальної астми). При застосуванні тіазидів можливе загострення або активація системного червоного вовчака.
Анафілактоїдні реакції при перетинчастокрилій десенсибілізації (Hymenoptera Desensitisation). У пацієнтів, які застосовують інгібітори АПФ впродовж десенсибілізації з перетинчастокрилою отрутою (наприклад, бджолина або осина отрута), рідко спостерігалися небезпечні для життя анафілактоїдні реакції. Цих реакцій можна уникнути, тимчасово припинивши застосування інгібітора АПФ перед кожною десенсибілізацією.
Нейтропенія/агранулоцитоз. Повідомлялося про розвиток нейтропенії, агранулоцитозу, тромбоцитопенії та анемії у пацієнтів, які отримували терапію інгібіторами АПФ. У пацієнтів з нормальною функцією нирок без інших ускладнювальних чинників нейтропенія розвивається рідко. Нейтропенія та агранулоцитоз зникають при припиненні застосування інгібіторів АПФ. У пацієнтів із системними захворюваннями сполучної тканини, які одержують терапію імунодепресантами, лікування алопуринолом або прокаїнамідом, або при поєднанні цих ускладнюючих чинників, особливо на тлі вже існуючого порушення функції нирок, лізиноприл слід застосовувати з надзвичайною обережністю. У деяких із таких хворих розвивалися серйозні інфекції, які в декількох випадках не відповідали на інтенсивну антибактеріальну терапію. При призначенні таким пацієнтам лізиноприлу слід регулярно контролювати кількість лейкоцитів, а хворому слід порекомендувати повідомляти про всі ознаки інфекцій.
Раса. Частота розвитку ангіоневротічного набряку на тлі застосування інгібіторів АПФ вище у представників етнічної групи афроамериканців порівняно з пацієнтами інших рас. Як і у випадку з іншими інгібіторами АПФ, лізиноприл може менш ефективно знижувати АТ у представників етнічної групи афроамериканців порівняно з пацієнтами інших рас, що, можливо, є наслідком більшої частоти низькоренінової АГ у цих пацієнтів.
Кашель. Характерний непродуктивний, постійний кашель спостерігається при застосуванні інгібіторів АПФ, який зникає після припинення терапії. Кашель, спричинений інгібітором АПФ, потрібно диференціювати від кашлю при інших захворюваннях.
Безсольова дієта. Слід з обережністю призначати препарат пацієнтам, які перебувають на безсольовій дієті.
Препарати літію. Слід уникати поєднання застосування інгібіторів АПФ і препаратів літію.
Подвійна блокада РААС. Існують докази того, що одночасне застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину ІІ та аліскірену збільшує ризик артеріальної гіпотензії, гіперкаліємії та зниження функції нирок (у тому числі гострої ниркової недостатності). Подвійна блокада РААС шляхом комбінованого застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину II та аліскірену таким чином протипоказана. Якщо застосування подвійної блокади вважається абсолютно необхідним, це повинно відбуватися тільки під наглядом спеціаліста та за умови частого ретельного моніторингу функції нирок, електролітів і артеріального тиску.
Інгібітори АПФ та блокатори рецепторів ангіотензину ІІ не слід застосовувати одночасно пацієнтам із діабетичною нефропатією.
Хоріоїдальний випіт, гостра короткозорість та вторинна закритокутова глаукома.
Препарати, що містять сульфонамід або похідні сульфонаміду можуть викликати ідіосинкратичну реакцію, що спричиняє хоріоїдальний випіт з дефектом зорового поля, транзиторною міопією та гостру закритокутову глаукому. Симптоми включають гострий початок зниження гостроти зору або біль в оці і, як правило, виникають протягом декількох годин або тижнів з початку застосування препарату.
Нелікована гостра закритокутова глаукома може призвести до постійної втрати зору. Основне лікування – це якнайшвидше припинити застосування лікарських засобів. Якщо внутрішньоочний тиск залишається неконтрольованим, можливо, необхідно застосовувати оперативні медикаментозні або хірургічні методи лікування. Факторами ризику розвитку гострої закритокутової глаукоми може бути алергія на сульфонамід або пеніцилін в анамнезі.
Немеланомний рак шкіри
Підвищений ризик немеланомного раку шкіри (БКК і ПКК) зі збільшенням кумулятивної дози гідрохлоротіазиду спостерігався у двох епідеміологічних дослідженнях. Фотосенсибілізуюча дія гідрохлоротіазиду може виступати можливим механізмом розвитку даних патологій. Пацієнтів, які приймають гідрохлоротіазид окремо або у комбінації з іншими лікарськими засобами, слід повідомити про ризик виникнення немеланомного раку шкіри та рекомендувати регулярно перевіряти шкіру на наявність нових утворень або змін уже наявних утворень та негайно повідомляти про будь-які підозрілі ураження шкіри. Підозрілі ураження шкіри слід негайно обстежити, включаючи гістологічне дослідження біопсійного матеріалу. Пацієнтам слід порекомендувати обмежити вплив сонячних та ультрафіолетових променів, користуватися належним захистом під час перебування під дією сонячних або УФ-променів, щоб мінімізувати ризик раку шкіри. Крім того, слід з обережністю призначати препарати, що містять гідрохлоротіазид, пацієтам із раком шкіри в анамнезі (див. також розділ «Побічні реакції»).
Антидопінг тест. Гідрохлоротіазид, що міститься у цьому препараті, може призвести до позитивного аналітичного результату в тесті антидопінгу.
Лабораторні показники. Препарат може впливати на результати наступних лабораторних аналізів: препарат може знижувати рівень зв’язаного з білками йоду у плазмі крові (лікування препаратом слід припинити перед проведенням лабораторного обстеження з метою оцінки функції паращитовидних залоз) та підвищувати концентрацію вільного білірубіну в сироватці крові.