Лізотіазид-Тева таблетки по 20 мг/12,5 мг, 30 шт.

По 10 таблеток у блістері, по 3 блістери у коробці.

Таблетки.

Основні фізико-хімічні властивості: овальні, дещо вигнуті таблетки білого кольору з гравіюванням «LZ 20» (таблетки 20 мг/12,5 мг) з одного боку та рискою з іншого.

Лізиноприл та гідрохлортіазид – інгібітор АПФ та діуретик – мають взаємодоповнюючу дію та створюють адитивний антигіпертензивний ефект. АПФ каталізує перетворення ангіотензину I на ангіотензин II, має потужний судинозвужувальний ефект і стимулює секрецію альдостерону. Гіпотензивна дія лізиноприлу пов'язана переважно з пригніченням ренін-ангіотензин-зі зменшенням концентрації в плазмі крові ангіотензину II та альдостерону. Лізиноприл має гіпотензивну дію навіть у пацієнтів із низькореніновою гіпертензією. АПФ подібний до кінази II, ферменту, що призводить до деградації брадикініну. Залишається нез'ясованим, відіграє роль у терапевтичному ефекті лізиноприлу підвищення рівня брадикініну (потужного вазодилататора).

Гідрохлортіазид є тіазидним діуретиком та антигіпертензивним агентом, що підвищує рівень реніну плазми крові. Гідрохлортіазид зменшує ниркову реабсорбцію електролітів у дистальному сегменті петлі Генле та підвищує екскрецію натрію, хлору, калію, магнію, бікарбонату та води. Екскреція кальцію може знижуватись. Одночасне застосування лізиноприлу та гідрохлортіазиду забезпечує більш виражений гіпотензивний ефект, ніж при застосуванні цих препаратів у монотерапії. Лізиноприл зазвичай знижує втрату калію, спричинену гідрохлортіазидом.

Абсорбція. Лізиноприл: близько 25%, з міжіндивідуальною варіацією у 6-60% при досліджених дозах (5-80 мг). Прийом їжі у шлунково-кишковому тракті не впливає на абсорбцію лізиноприлу. Пік концентрації у плазмі досягається через 6-8 годин. Вплив на артеріальний тиск спостерігається через 1-2 години. Максимальний ефект досягається через 6 годин і продовжується протягом принаймні 24 годин.

Гідрохлоротіазид: діуретичний ефект спостерігається через 2 години. Максимальний ефект досягається через 4:00. Клінічно виражена дія триває 6-12 годин.

Розподіл. Зв'язування з білками: крім АПФ, з іншими білками плазми лізиноприл не зв'язується. Для пацієнтів похилого віку характерні високі концентрації лізиноприлу в плазмі внаслідок зменшення обсягу розподілу, ніж у пацієнтів молодшого віку.

Період напіввиведення. Лізиноприл - 12 годин (після кількох прийомів). Гідрохлортіазид – 5,5-15 годин.

Метаболізм/елімінація. Обидва активні компоненти виводяться у незміненому вигляді нирками. Після прийому приблизно 60% гідрохлортіазиду виводиться протягом 24 годин.

Інгібітори ангіотензинперетворювального ферменту (іАПФ) і діуретики.

Код АТX С09В А03.

Соталол. Гіпокаліємія, спричинена тіазидними діуретиками, може збільшувати ризик розвитку аритмій, індукованих соталолом.

Лізіноприл/Гідрохлортіазид

Етанол/засоби групи барбітуратів/наркотичні аналгетичні засоби. Можлива ортостатична гіпотензія.

Протидіабетичні лікарські засоби (пероральні засоби та інсуліни). Може бути потрібна корекція дози протидіабетичних лікарських засобів.

Імунодепресанти, цитостатики. Одночасне застосування може призвести до підвищення ризику виникнення лейкопенії.

Кортикостероїди, АКТГ. Посилена втрата електролітів, особливо гіпокаліємія.

Пресорні аміни (наприклад, епінефрін (адреналін)). Можливе зниження відповіді на вплив пресорних амінів, але не настільки, щоб припинити їх застосування.

Алкоголь. Алкоголь може посилювати гіпотензивну дію будь-яких антигіпертензивних препаратів.

Антациди. Знижують біодоступність інгібіторів АПФ.

Метформін. Застосовувати з обережністю, враховуючи ризик лактатного ацидозу за рахунок можливої обумовленої гідрохлортіазидом функціональної ниркової недостатності.

Цитотоксичні засоби (наприклад, циклофосфамід, метотрексат). Тіазиди можуть зменшувати виведення нирками цитотоксичних лікарських препаратів та посилювати їх мієлосупресорний ефект.

Метілдопа. Повідомлялося про окремі випадки виникнення гемолітичної анемії при одночасному застосуванні гідрохлортіазиду та метилдопи.

Антихолінергічні засоби (атропін, біперидену). Через ослаблення моторики шлунково-кишкового тракту та зменшення швидкості евакуації зі шлунка біодоступність діуретиків тіазидного типу зростає.

Калієві харчові добавки, калійзберігаючі діуретики або замінники солі з вмістом калію. Виведення калію на фоні прийому тіазидних діуретиків зазвичай послаблюється калійзберігаючим ефектом лізиноприлу. Хоча зазвичай рівень калію у сироватці крові залишається в межах норми, у деяких пацієнтів, які приймають цей препарат, може виникнути гіперкаліємія. Калійзберігаючі діуретики (наприклад, спіронолактон, тріамтерен або амілорид), харчові добавки, що містять калій, або замінники солі, що містять калій, можуть призвести до значного підвищення рівня калію в сироватці крові. Необхідно також виявляти обережність при одночасному застосуванні Лізотіазид-Тева з іншими лікарськими засобами, що підвищують рівень калію в сироватці крові, такими як триметоприм і ко-тримоксазол (триметоприм/сульфаметоксазол) оскільки відомо, що триметоприм діє як калійзлорід, Тому не рекомендується поєднання препарату Лізотіазид-Тева з вищезазначеними лікарськими засобами. Якщо одночасне застосування необхідно, їх слід використовувати з обережністю на фоні частого контролю вмісту калію в сироватці.

Літій. Препарати літію зазвичай не слід призначати одночасно з діуретиками або інгібіторами АПФ. Повідомлялося про оборотне підвищення токсичності концентрації літію в сироватці крові та посилення токсичності при одночасному застосуванні літію та інгібіторів АПФ. Діуретики препарати та інгібітори АПФ зменшують нирковий кліренс літію та підвищують ризик інтоксикації літієм. Якщо все ж таки є необхідність призначення цієї комбінації препаратів, рівень літію слід ретельно відстежувати.

Вплив на результати лабораторних аналізів. Через вплив на обмін кальцію тіазиди можуть впливати на результати оцінки функції паращитовидних залоз.

Карбамазепін. З огляду на ризик симптомної гіпонатріємії необхідно здійснювати клінічний та біологічний моніторинг.

Йодовмісні контрастні засоби. У разі індукованої діуретиками дегідратації підвищується ризик розвитку гострої ниркової недостатності, переважно при застосуванні високих доз йодовмісних контрастних засобів. Пацієнти потребують регідратації до введення йодовмісних препаратів.

Бета-блокатори та діазоксид. Одночасне застосування тіазидних діуретиків, у тому числі гідрохлортіазиду, з бета-блокаторами може підвищувати ризик гіперглікемії. Тіазидні діуретики, включаючи гідрохлортіазид, можуть посилювати гіперглікемічний ефект діаксозиду.

Амантадин. Тіазиди, у тому числі гідрохлортіазид, можуть збільшувати ризик побічних ефектів, амантадину.

Інша супутня терапія. Одночасне застосування активаторів тканинного плазміногену може підвищувати ризик ангіоедеми.

Діючі речовини: лізиноприл; гідрохлортіазид;

1 таблетка містить лізиноприлу 20 мг у вигляді лізиноприлу дигідрату та гідрохлортіазиду 12,5 мг;

Допоміжні речовини: крохмаль прежелатинізований, крохмаль кукурудзяний, кальцію гідрофосфат безводний, магнію стеарат, маніт (Е 421).

Як інші антигіпертензивні засоби, препарат Лізотіазид-Тева може слабко або помірно впливати на здатність керувати автотранспортом або працювати з механізмами. Ризик збільшується на початку лікування або зміні дози, а також якщо прийом препарату Лізотіазид-Тева поєднується з вживанням алкоголю, проте цей вплив залежить від індивідуальної чутливості пацієнта.

Слід брати до уваги можливість розвитку запаморочення та втоми при керуванні автотранспортом або роботі з іншими механізмами.

Вагітність

Інгібітори АПФ

Препарат не повинен застосовуватись вагітним або жінкам, які планують вагітність. Якщо під час лікування лікарським засобом підтверджується вагітність, його застосування слід негайно припинити та, якщо необхідно, замінити іншим лікарським засобом, дозволеним для застосування вагітним.

Годування грудьми

Інгібітори АПФ

Оскільки даних щодо застосування лізиноприлу/гідрохлортіазиду в період годування груддю немає, лізиноприл/гідрохлортіазид застосовувати не рекомендується, перевагу слід надати альтернативним засобом з відомим профілем безпеки, особливо у разі годування новонародженої або недоношеної дитини.

Гідрохлортіазид

Гідрохлортіазид у незначній кількості виводиться у грудне молоко. Тіазиди у великих дозах, що викликають інтенсивний діурез, можуть пригнічувати вироблення молока.

Отже, препарат протипоказано застосовувати у період годування груддю.

Безпека та ефективність комбінації лізиноприл/гідрохлоротіазид у дітей не встановлена, тому не слід призначати Лізотіазид-Тева цій віковій категорії.

Комбінацію лізиноприл/гідрохлоротіазид застосовують для лікування артеріальної гіпертензії легкого та середнього ступеня тяжкості у пацієнтів, які досягли стабілізації свого стану, застосовуючи окремі компоненти в тих же дозуваннях.

Гіперчутливість до лізиноприлу та інших АПФ, гідрохлортіазиду та похідних сульфонаміду або інших компонентів препарату.

Ангіоневротичний набряк в анамнезі (у тому числі після застосування іАПФ, ідіопатичний та спадковий набряк Квінке).

Анурія, тяжке порушення функції нирок (кліренс креатиніну <30 мл/хв).

Тяжке порушення функції печінки.

Загострення подагри.

Одночасне застосування аліскірен-вмісних препаратів пацієнтам з цукровим діабетом або порушенням функції нирок (СКФ <60 мл/хв/1,73 м2).

Стеноз мітрального або аортального клапана, гіпертрофічна кардіоміопатія з порушенням гемодинаміки.

Перший гіперальдостеронізм.

Стеноз ниркової артерії (білатеральний або односторонній).

Кардіогенний шок.

Порфірія.

Стан із нестабільною гемодинамікою після гострого інфаркту міокарда.

Застосування пацієнтам, які перебувають на гемодіалізі з використанням високопроточних мембран (наприклад, AN 69).

Рівень креатиніну у сироватці крові> 220 мкмоль/л.

Резистентна до лікування гіпокаліємія або гіперкальціємія.

Рефрактерна гіпонатріємія.

Вагітні або жінки, які планують завагітніти.

Визначення ефективної дози препарату залежить від клінічної оцінки стану пацієнта.

Звичайна доза становить 1 таблетку 10 мг/12,5 мг 1 раз на добу. Лізотіазид-Тева слід застосовувати щодня приблизно в той самий час.

Зазвичай рекомендується призначати фіксовану комбінацію лізиноприлу та гідрохлортіазиду після підбору доз окремих компонентів. У певних клінічних ситуаціях може розглядатися питання щодо безпосереднього переходу з монотерапії на фіксовану комбінацію.

Якщо очікуваний терапевтичний ефект не може бути досягнутий за період 2-4 тижні, доза може бути збільшена до 2-х таблеток 1 раз на добу.

Максимальна добова доза Лізотіазид-Тева становить 40 мг/25 мг.

Попередня терапія діуретиками

Після застосування першої дози лізиноприлу/гідрохлоротіазиду у пацієнта може спостерігатися симптоматична артеріальна гіпотензія. В основному це стосується дегідратованих пацієнтів (наприклад, внаслідок лікування діуретиками). Терапія діуретиками повинна бути припинена за 2-3 дні до початку застосування лізиноприлу/гідрохлортіазиду. Якщо це неможливо зробити, лікування слід розпочинати з призначення лише лізиноприлу у дозі 5 мг.

Порушення функції нирок

Тіазиди не слід застосовувати пацієнтам з порушенням функції нирок, вони неефективні при помірній або тяжкій нирковій недостатності (кліренс креатиніну ≤ 30 мл/хв).

Комбінацію лізиноприл/гідрохлортіазид не застосовувати для початкового лікування пацієнтів з нирковою недостатністю.

У пацієнтів із кліренсом креатиніну> 30 і 80 мл/хв комбінацію лізиноприл/гідрохлортіазид можна застосовувати після підбору доз окремих компонентів. Рекомендована початкова доза для монотерапії лізиноприлому у таких пацієнтів становить 5-10 мг.

Пацієнти похилого віку

Не вимагають корекції дози.

Повідомлялося, що при застосуванні комбінації лізиноприлу та гідрохлортіазиду не було виявлено жодних змін щодо ефективності або переносимості препарату, пов'язаних з віком.

Лізиноприл у дозі 20-80 мг був однаково ефективним у пацієнтів похилого віку (старше 65 років) та дорослих пацієнтів. Монотерапія лізиноприлом мала таку ж ефективність зниження діастолічного артеріального тиску, як і монотерапія гідрохлортіазидом або атенололом. Повідомлялося, що вік не впливає на переносимість лізиноприлу.

Особливості застосування

Лізиноприл

Симптоматична артеріальна гіпотензія. Симптоматична артеріальна гіпотензія рідко спостерігалася у пацієнтів з неускладненою артеріальною гіпертензією. Вірогідність розвитку артеріальної гіпотензії зростає у дегідратованих пацієнтів (наприклад, у результаті лікування діуретиками, обмеження споживання солі з їжею, проведення діалізу, при діареї або блюванні), а також при тяжких формах ренінзалежної артеріальної гіпертензії.

Симптоматична артеріальна гіпотензія спостерігалася у пацієнтів із серцевою недостатністю незалежно від того, чи поєднується вона з нирковою недостатністю. Це найчастіше спостерігається у пацієнтів з тяжкою серцевою недостатністю, які змушені приймати високі дози петльових діуретиків і в яких діагностована гіпонатріємія або функціональна ниркова недостатність. Пацієнти з підвищеним ризиком артеріальної гіпотензії потребують ретельного спостереження у початковий період лікування і при підборі дози. У таких пацієнтів слід регулярно перевіряти рівні електролітів у сироватці крові.

У пацієнтів з підвищеним ризиком симптоматичної артеріальної гіпотензії, початок терапії та корекцію дози слід здійснювати під ретельним медичним наглядом. Особливу увагу слід приділяти терапії пацієнтів з ішемічною хворобою серця або церебоваскулярними захворюваннями, оскільки надмірне зниження артеріального тиску може призвести до інфаркту міокарда або інсульту.

При розвитку артеріальної гіпотензії пацієнта слід покласти на спину і, якщо необхідно, почати внутрішньовенну інфузію фізіологічного розчину. Транзиторна гіпотензивна відповідь не є протипоказанням до продовження терапії. Після відновлення ефективного об’єму крові та артеріального тиску можливе відновлення терапії зниженою дозою або застосування одного з компонентів препарату окремо.

У деяких пацієнтів із серцевою недостатністю, які мають нормальний або низький артеріальний тиск, може відбутися додаткове зниження системного артеріального тиску на тлі лікування лізиноприлом. Цей ефект є передбачуваним і, як правило, не вимагає припинення терапії лізиноприлом. Якщо гіпотензія набуває симптоматичного характеру, може виникнути необхідність зниження дози або припинення прийому лізиноприлу.

Пацієнти повинні перебувати під відповідним медичним наглядом, щоб вчасно виявити клінічні ознаки порушення водно-сольового балансу (наприклад, гіповолемію, гіпонатріємію, гіпохлоремічний алкалоз, гіпомагніємію чи гіпокаліємію), що можуть розвиватися у випадку одночасної діареї чи блювання. У теплу пору року у пацієнтів з набряками може виникати гіпонатріємія за рахунок розрідження крові. По можливості слід усунути гіповолемію та/або зменшення обсягу міжклітинної рідини до початку лікування лізиноприлом і ретельно проконтролювати вплив початкової дози на артеріальний тиск. У разі розвитку гострого інфаркту міокарда заборонено застосовувати лізиноприл, якщо лікування судинорозширювальними препаратами може погіршити гемодинамічний статус пацієнта (наприклад, якщо систолічний артеріальний тиск становить 100 мм рт. ст. або нижче) або у разі кардіогенного шоку.

Стеноз аортального та мітрального клапана/гіпертрофічна кардіоміопатія. Як і інші інгібітори АПФ, лізиноприл слід призначати з обережністю пацієнтам з мітральним стенозом або утрудненням відтоку крові з лівого шлуночка (при аортальному стенозі або гіпертрофічній кардіоміопатії). Якщо стеноз є гемодинамічно значущим, то прийом препарату протипоказаний (див. розділ «Протипоказання»).

Порушення функції нирок. У пацієнтів із захворюваннями нирок тіазиди можуть викликати розвиток азотемії. У пацієнтів із порушеннями функції нирок можуть спостерігатися кумулятивні ефекти лікарських засобів. При прогресуючому захворюванні нирок, що характеризується збільшенням рівня небілкового азоту, слід ретельно оцінити доцільність продовження терапії і розглянути можливість припинення терапії діуретиками.

Тіазиди не підходять для застосування пацієнтам з нирковою недостатністю, вони неефективні при кліренсі креатиніну 30 мл/хв або нижче (тобто помірній або тяжкій нирковій недостатності).

Лізотіазид-Тева не можна призначати пацієнтам з нирковою недостатністю (кліренс креатиніну ≤ 80 мл/хв), поки шляхом титрування окремих компонентів не буде встановлено, що пацієнту необхідні саме такі дози, як у комбінованій таблетці.

При порушенні функції нирок (кліренс креатиніну < 80 мл/хв) початкову дозу лізиноприлу слід підбирати залежно від показників кліренсу креатиніну (див. розділ «Спосіб застосування та дози») та від клінічної реакції на лікування. Для таких пацієнтів рекомендований постійний моніторинг концентрації калію та креатиніну в крові.

У пацієнтів із серцевою недостатністю артеріальна гіпотензія, що виникає після початку терапії інгібіторами АПФ, може спричинити порушення функції нирок. Повідомлялося про гостру ниркову недостатність, яка в таких випадках, як правило, оборотна.

У деяких пацієнтів з двобічним стенозом ниркової артерії або стенозом артерії єдиної нирки, які отримували терапію інгібіторами АПФ, спостерігалося збільшення концентрації сечовини крові і креатиніну сироватки крові, зазвичай оборотне після припинення терапії. Імовірність розвитку даного стану вища у пацієнтів з нирковою недостатністю. Якщо також має місце реноваскулярна гіпертензія, існує підвищений ризик розвитку тяжкої артеріальної гіпотензії та ниркової недостатності. Для таких пацієнтів лікування слід розпочинати з низьких доз під ретельним медичним контролем, потрібне обережне титрування дози. Оскільки лікування діуретиками може сприяти розвитку вищеописаних ситуацій, протягом перших кількох тижнів терапії лізиноприлом слід контролювати функцію нирок.

У деяких пацієнтів з артеріальною гіпертензією, які не мають в анамнезі захворювань нирок, при одночасному застосуванні лізиноприлу і діуретика розвивалося, як правило, слабке транзиторне збільшення концентрації сечовини крові та креатиніну сироватки крові. В основному це стосувалося хворих, які мали захворювання нирок в анамнезі. Може знадобитися зниження дози та/або припинення застосування діуретика та/або лізиноприлу.

Якщо таке відбувається на тлі терапії препаратом Лізотіазид-Тева, слід припинити прийом комбінованого препарату. Поновлення терапії можливе у зниженому дозуванні або один із компонентів препарату можна використовувати окремо.

Пацієнти після трансплантації нирки. Оскільки немає досвіду застосування лізиноприлу пацієнтам, які перенесли операцію з трансплантації нирки, призначати лізиноприл таким пацієнтам не рекомендується.

Підвищена чутливість/ангіоневротичний набряк. У поодиноких випадках повідомлялося про ангіоневротичний набряк обличчя, кінцівок, губ, язика, голосової щілини та гортані у пацієнтів, які приймають інгібітори АПФ, у т.ч. лізиноприл. Ангіоневротичний набряк може розвинутися у будь-який момент під час лікування. У таких випадках прийом лізиноприлу слід негайно припинити, провести відповідне лікування і встановити спостереження за пацієнтом. Навіть у тих випадках, коли набряк обмежується тільки язиком і ознаки порушення дихання відсутні, слід контролювати стан хворого, оскільки лікування антигістамінними засобами та кортикостероїдами може виявитися недостатнім.

Зареєстровані поодинокі летальні випадки внаслідок ангіоневротичного набряку гортані або язика. Якщо набряк поширюється на язик, голосову щілину або гортань, може розвинутися порушення дихання, особливо у пацієнтів, які раніше перенесли хірургічне втручання на дихальних шляхах. У таких випадках слід негайно вжити заходів невідкладної терапії, що, зокрема, можуть включати введення адреналіну та/або забезпечення прохідності дихальних шляхів. Пацієнт має перебувати під ретельним медичним наглядом до повного і стійкого зникнення симптомів. Інгібітори АПФ більш часто спричинюють ангіоневротичний набряк у пацієнтів афроамериканської раси.

Ангіоневротичний набряк також може вражати кишечник і проявлятися гострим болем у животі, нудотою, блюванням і діареєю.

У пацієнтів, які мають в анамнезі ангіоневротичний набряк, не пов’язаний із застосуванням інгібітору АПФ, може бути підвищений ризик розвитку ангіоневротичного набряку у відповідь на застосування препаратів даної групи.

У пацієнтів, які отримують терапію тіазидами, реакція гіперчутливості може розвинутися незалежно від наявності або відсутності в анамнезі алергії або бронхіальної астми. Повідомлялося про випадки загострення або реактивації системного червоного вовчака на тлі застосування тіазидів.

Одночасне застосування інгібіторів АПФ з сакубітрилом/валсартаном протипоказане через підвищений ризик розвитку ангіоневротичного набряку. Лікування сакубітрилом/валсартаном можна розпочинати лише через 36 годин після прийому останньої дози препарату Лізотіазид-Тева. Лікування препаратом Лізотіазид-Тева можна розпочинати лише через 36 годин після прийому останньої дози сакубітрилу/валсартану (див. розділи «Протипоказання» та «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»).

Одночасне застосування інгібіторів АПФ з рацекадотрилом, інгібіторами mTOR (наприклад сиролімусом, еверолімусом, темсиролімусом) або вілдагліптином може призвести до підвищення ризику розвитку ангіоневротичного набряку (наприклад, набряку дихальних шляхів або язика з порушенням дихання або без порушення дихання) (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодії»).

Необхідно проявляти обережність на початку застосування рацекадотрилу, інгібіторів mTOR (наприклад сиролімусу, еверолімусу, темсиролімусу) і вілдагліптину пацієнтам, які вже приймають інгібітор АПФ.

Анафілактоїдні реакції при гемодіалізі. Застосування лізиноприлу/гідрохлоротіазиду не показане пацієнтам, які потребують проведення діалізу у зв’язку з нирковою недостатністю. Повідомлялося про анафілактоїдні реакції у пацієнтів, які проходили гемодіаліз із використанням високопроточних мембран (наприклад АN 69) або аферез ліпопротеїнами низької щільності та одночасно лікувалися інгібітором АПФ. Цим пацієнтам необхідно запропонувати змінити діалізні мембрани на мембрани іншого типу або застосовувати антигіпертензивний препарат іншого класу.

Анафілактоїдні реакції при аферезі ліпопротеїнів низької щільності (ЛПНЩ). Рідко при аферезі ЛПНЩ за допомогою декстрансульфату у пацієнтів, які отримують інгібітори АПФ, можуть проявлятися небезпечні для життя анафілактичні реакції. Таких реакцій можна уникнути при тимчасовій відміні терапії інгібітором АПФ перед кожним аферезом.

Десенсибілізація. У пацієнтів, які приймають інгібітори АПФ під час терапії десенсибілізації (наприклад, до отрути перетинчастокрилих), розвиваються стійкі анафілактоїдні реакції. Цих реакцій вдалося уникнути у тих самих пацієнтів шляхом тимчасового припинення прийому інгібіторів АПФ, але після необережного повторного застосування медичного препарату реакції відновлювалися.

Порушення функції печінки. Tіазиди слід з обережністю застосовувати пацієнтам з порушеною функцією печінки або прогресуючим захворюванням печінки, оскільки препарат може спричиняти внутрішньопечінковий холестаз, а навіть мінімальні зміни водно-сольового балансу здатні спровокувати розвиток печінкової коми (див. розділ «Протипоказання»).

Дуже рідко прийом інгібіторів АПФ асоціюється з синдромом, що починається з холестатичної жовтяниці і прогресує до фульмінантного некрозу і (іноді) летального наслідку. Механізм цього синдрому неясний. Пацієнти, у яких на тлі прийому лізиноприлу розвинулася жовтяниця або спостерігається виражене підвищення печінкових ферментів, повинні припинити прийом препарату та перебувати під відповідним медичним наглядом.

Нейтропенія/агранулоцитоз. Повідомлялося про випадки нейтропенії/агранулоцитозу, тромбоцитопенії та анемії у пацієнтів, які отримували інгібітори АПФ. У пацієнтів з нормальною функцією нирок і при відсутності інших ускладнюючих факторів нейтропенія спостерігається рідко. Після припинення прийому інгібітору АПФ нейтропенія та агранулоцитоз мають оборотний характер. Вкрай обережно лізиноприл призначати хворим на колагеноз, пацієнтам, які проходять курс лікування імунодепресантами, приймають алопуринол або прокаїнамід, а також при поєднанні цих чинників, особливо на тлі наявного порушення функції нирок. У деяких таких пацієнтів розвиваються тяжкі інфекції, які не завжди піддаються інтенсивній терапії антибіотиками. При застосуванні препарату таким пацієнтам рекомендується проводити періодичний контроль кількості лейкоцитів у крові і попередити пацієнтів про необхідність повідомляти про будь-які ознаки інфекції.

Расова приналежність. Інгібітори АПФ можуть спричинити більш виражений ангіоневротичний набряк у пацієнтів з темним кольором шкіри, ніж у хворих європеоїдної раси. Також у даної групи хворих гіпотензивний ефект лізиноприлу є менш вираженим унаслідок переважання низьких фракцій реніну.

Кашель. При застосуванні інгібіторів АПФ може з’явитися непродуктивний стійкий кашель, який зникає після припинення лікування. Кашель, спричинений застосуванням інгібіторів АПФ, слід враховувати при диференційному діагнозі кашлю як один із можливих варіантів.

Оперативні втручання/анестезія. У пацієнтів, які піддаються хірургічному втручанню або анестезії препаратами, що знижують артеріальний тиск, лізиноприл може блокувати підвищення утворення ангіотензину II під впливом компенсаторного викиду реніну. Якщо спостерігається артеріальна гіпотензія, що виникла завдяки цьому механізму, необхідно відкоригувати об’єм циркулюючої крові (ОЦК).

Літій. Загалом комбінація літію та лізиноприлу не рекомендується.

Рівень калію в сироватці крові. У деяких пацієнтів, які приймають інгібітори АПФ, у т.ч. лізиноприл, спостерігається підвищення рівня калію в сироватці крові. До групи ризику розвитку гіперкаліємії належать пацієнти з нирковою недостатністю або цукровим діабетом, гіпоальдостеронізмом.

Інгібітори АПФ можуть спричинити гіперкаліємію, оскільки вони пригнічують вивільнення альдостерону. Цей ефект зазвичай незначний у пацієнтів з нормальною функцією нирок. Проте у пацієнтів з порушенням функції нирок та/або у пацієнтів, які приймають харчові добавки, що містять калій (у тому числі замінники солі), калійзберігаючі діуретики, або у пацієнтів, які приймають інші препарати, що підвищують рівень калію у сироватці крові (наприклад гепарин, триметоприм або ко-тримоксазол, також відомий як триметоприм/сульфаметоксазол) і особливо антагоністи альдостерону або блокатори рецепторів ангіотензину, може виникнути гіперкаліємія. Необхідно проявляти обережність при застосуванні калійзберігаючих діуретиків і блокаторів рецепторів ангіотензину пацієнтам, які приймають інгібітори АПФ. У таких пацієнтів слід контролювати рівень калію в сироватці крові та функцію нирок.

Якщо прийом зазначених вище препаратів на тлі лікування інгібітором АПФ є необхідним, рекомендується регулярний контроль рівня калію в сироватці крові (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»).

Пацієнти, хворі на цукровий діабет. У хворих на цукровий діабет, які приймають пероральні антидіабетичні засоби або інсулін, необхідно ретельно контролювати рівень глюкози в крові впродовж першого місяця терапії іАПФ.

Подвійна блокада ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (РААС). Повідомлялося, що супутнє застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину ІІ або аліскірену підвищує ризик розвитку артеріальної гіпотензії, гіперглікемії, порушення функції нирок (у тому числі гострої ниркової недостатності). Таким чином, подвійна блокада ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (РААС) шляхом супутнього застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину ІІ чи аліскірену не рекомендована.

У разі нагальної потреби застосування терапії подвійної блокади її слід здійснювати під наглядом спеціаліста та регулярно перевіряти функцію нирок, рівні електролітів та артеріального тиску. Пацієнтам з діабетичною нефропатією не рекомендується одночасно застосовувати інгібітори АПФ та блокатори рецепторів ангіотензину ІІ.

Гідрохлоротіазид

Порушення функції нирок. У пацієнтів з захворюваннями нирок тіазиди можуть провокувати розвиток азотемії. При порушенні функції нирок можлива поява кумулятивного ефекту. В разі прогресування ниркової недостатності, що характеризується підвищенням небілкового азоту, слід провести ретельну оцінку доцільності застосування терапії та розглянути питання про відміну діуретиків.

Порушення функції печінки. Слід з обережністю призначати тіазиди пацієнтам з порушенням функції печінки або захворюваннями печінки на стадії прогресування, оскільки незначні зміни водно-сольового балансу можуть спровокувати розвиток печінкової коми.

Метаболічні та ендокринні ефекти. Відомо, що одночасне призначення інгібіторів АПФ та протидіабетичних препаратів (інсулін, пероральні гіпоглікемічні препарати) може викликати підвищення концентрації глюкози крові, що знижує ризик розвитку гіпоглікемії. Цей феномен з більшою імовірністю розвивається протягом перших тижнів комбінованої терапії та у пацієнтів з нирковою недостатністю (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»).

Терапія інгібіторами АПФ та тіазидами може порушувати толерантність до глюкози. Може знадобитися корекція дози протидіабетичних препаратів, включаючи інсулін. Протягом першого місяця лікування інгібіторами АПФ слід уважно спостерігати за рівнем глікемії у пацієнтів з цукровим діабетом, які приймають пероральні протидіабетичні засоби або інсулін.

Прихований цукровий діабет може маніфестувати під час терапії тіазидами.

Тіазиди можуть зменшувати виділення кальцію з сечею і можуть спричинити стрибкоподібне і незначне підвищення вмісту кальцію в сироватці. Виражена гіперкальціємія може бути ознакою прихованого гіперпаратиреозу. Слід припинити прийом тіазидних діуретиків до проведення тестів з оцінкою функції паратиреоїдних залоз.

Збільшення концентрації холестерину і тригліцеридів може бути пов’язано з терапією тіазидними діуретиками.

Терапія тіазидами може прискорити появу гіперурикемії та/або подагри у деяких пацієнтів. Однак лізиноприл може підвищувати рівень сечової кислоти в сечі і тим самим послаблювати гіперурикемічний ефект гідрохлоротіазиду.

Електролітний дисбаланс. Як і при лікуванні будь-якими діуретиками, пацієнтам необхідно періодично визначати рівень електролітів сироватки крові. Тіазиди, включаючи гідрохлоротіазид, можуть призводити до водно-електролітного дисбалансу (гіпокаліємія, гіпонатріємія і гіпохлоремічний алкалоз). Симптомами водно-електролітного дисбалансу є сухість у роті, спрага, слабкість, млявість, сонливість, біль у м’язах або судоми, м’язова слабкість, артеріальна гіпотензія, олігурія, тахікардія і шлунково-кишкові розлади, такі як нудота і блювання. У спекотну погоду у пацієнтів, схильних до набряків, може виникати гіпонатріємія. Тіазиди можуть підвищувати ниркову екскрецію магнію, що може призводити до гіпомагніємії.

Дефіцит хлоридів зазвичай помірний та не потребує лікування.

Тіазиди можуть зменшувати екскрецію кальцію з сечею і спричинити незначне переривчасте збільшення сироваткового рівня кальцію. Значна гіперкальціємія може бути ознакою прихованого гіперпаратиреозу, тому рекомендується припинити прийом тіазидних діуретиків до дослідження функції паращитовидних залоз.

Хоча на фоні використання тіазидних діуретиків може розвиватися гіпокаліємія, одночасне застосування з лізиноприлом може зменшити гіпокаліємію, спричинену діуретиками. До груп високого ризику розвитку гіпокаліємії належать: пацієнти з цирозом печінки, з підвищеним діурезом, з недостатнім пероральним заміщенням втрат електролітів, а також пацієнти, які отримують супутню терапію кортикостероїдами або адренокортикотропним гормоном (АКТГ).

Тест на допінг. Гідрохлоротіазид може стати причиною позитивного тесту на допінг.

Немеланомний рак шкіри. Підвищений ризик розвитку немеланомного раку шкіри (НМРШ) [базальноклітинної карциноми (БКК) і плоскоклітинної карциноми (ПКК)] зі збільшенням сумарної дози експозиції гідрохлоротіазиду був відзначений у двох епідеміологічних дослідженнях на основі інформації Данського національного реєстру онкозахворювань. Фотосенсибілізуюча дія гідрохлоротіазиду може виступати в якості можливого механізму розвитку НМРШ.

Необхідно проінформувати пацієнтів, які застосовують гідрохлоротіазид, щодо ризику розвитку НМРШ і рекомендувати їм регулярно перевіряти свою шкіру стосовно виникнення будь-яких нових уражень і своєчасно повідомляти про будь-які підозрілі ураження шкіри. З метою зменшення ризику виникнення раку шкіри необхідно рекомендувати пацієнтам профілактичні заходи, такі як обмеження впливу сонячного світла і ультрафіолетового випромінення, або використання відповідних засобів захисту під час перебування під дією сонячних або ультрафіолетових променів. Підозрілі ураження шкіри необхідно негайно обстежити з застосуванням гістологічних досліджень біопсійного матеріалу. Можливо необхідно переглянути застосування гідрохлоротіазиду у пацієнтів з НМРШ в анамнезі (див. також розділ «Побічні реакції»).

Хоріоїдальний випіт, гостра міопія та вторинна закритокутова глаукома. Лікарські засоби, що містять сульфонамід або похідні сульфонаміду, можуть викликати ідіосинкратичну реакцію, що спричиняє хоріоїдальний випіт з дефектом зорового поля, транзиторну міопію та гостру закритокутову глаукому. Симптоми включають гострий початок зниження гостроти зору або біль в очах і зазвичай виникають протягом декількох годин або тижнів з початку застосування лікарського засобу.

Нелікована гостра закритокутова глаукома може призвести до постійної втрати зору. Основне лікування – це якнайшвидше припинити застосування лікарського засобу. Якщо внутрішньоочний тиск залишається неконтрольованим, може знадобитися негайне медичне або хірургічне втручання. Факторами ризику розвитку гострої закритокутової глаукоми можуть бути алергія на сульфонамід або пеніцилін в анамнезі.

Інше. У пацієнтів, які отримують тіазиди, можуть з’являтися реакції підвищеної чутливості незалежно від наявності в анамнезі випадків алергій або бронхіальної астми. Повідомляли про загострення або активацію системного червоного вовчака на тлі застосування тіазидів.

Лізиноприл/гідрохлоротіазид

Артеріальна гіпотензія та порушення водно-електролітного балансу. Після застосування першої дози лізиноприлу/гідрохлоротіазиду іноді може виникати симптоматична артеріальна гіпотензія. У хворих на артеріальну гіпертензію ризик розвитку гіпотензії є вищим у разі наявності порушень водного або електролітного балансу, таких як дегідратація, гіпонатріємія, гіпохлоремічний алкалоз, гіпомагніємія або гіпокаліємія, що можуть виникати внаслідок терапії діуретиками, при низькосольовій дієті, діалізі або на тлі інтеркурентних патологій: діареї чи блювання. У таких пацієнтів необхідно регулярно контролювати рівень електролітів у сироватці крові. Початок лікування та підбір дози у пацієнтів з підвищеним ризиком розвитку симптоматичної гіпотензії слід проводити під суворим медичним наглядом. Лікування пацієнтів з ішемічною хворобою серця або порушенням мозкового кровообігу потребує особливої обережності, оскільки надмірне зниження тиску крові у таких хворих може стимулювати розвиток інфаркту міокарда або крововиливу у мозок.

При тяжкій артеріальній гіпотензії пацієнта поміщують у протишокове положення й швидко виконують внутрішньовенну інфузію фізіологічного розчину. Тимчасова гіпотензивна реакція не є протипоказанням для продовження лікування. Після нормалізації об’єму циркулюючої крові та артеріального тиску терапія може бути відновлена шляхом застосування нижчої дози або шляхом подальшого використання одного з компонентів препарату.

Як і при застосуванні інших препаратів, що розширюють судини, слід з обережністю призначати лізиноприл/гідрохлоротіазид пацієнтам з аортальним стенозом або гіпертрофічною кардіоміопатією.

Порушення функції нирок. Тіазиди є неефективними у пацієнтів з кліренсом креатиніну менше 30 мл/хв (зокрема при нирковій недостатності помірного та тяжкого ступеня). Лізиноприл/гідрохлоротіазид не слід призначати пацієнтам з кліренсом креатиніну 30-80 мл/хв, поки шляхом титрування окремих компонентів не буде встановлено, що пацієнту необхідні саме такі дози, як у комбінованому препараті.

У деяких пацієнтів, які не мають в анамнезі підтверджених вазоренальних розладів, при одночасному застосуванні лізиноприлу і діуретика спостерігалося незначне транзиторне збільшення концентрації сечовини крові та сироваткового креатиніну. При виникненні такого явища на тлі терапії лізиноприлом/гідрохлоротіазидом лікування слід припинити. При необхідності терапія може бути відновлена із застосуванням нижчої дози або тільки одного з компонентів препарату.

Попередній прийом діуретиків. Прийом діуретиків слід припинити за 2-3 доби до початку лікування лізиноприлом/гідрохлоротіазидом. Якщо це неможливо, лікування слід почати з монотерапії лізиноприлом у дозі 5 мг.

Ризик розвитку гіпокаліємії. Комбінація інгібітора АПФ з тіазидним діуретиком не виключає можливості розвитку гіпокаліємії. Необхідно проводити регулярний контроль рівня калію.

Нейтропенія/агранулоцитоз. При виявленій або підозрюваній нейтропенії (кількість нейтрофілів менше 1000/мм3) терапію фіксованою комбінацією лізиноприлу та гідрохлоротіазиду слід відмінити.

Найчастіше при застосуванні лізиноприлу та/або гідрохлортіазиду спостерігалися такі побічні реакції: кашель, запаморочення, гіпотензія, головний біль.

Побічні ефекти, зумовлені застосуванням комбінації лізиноприл/гідрохлортіазид

Порушення метаболізму та харчування: подагра.

З боку нервової системи: запаморочення, головний біль, стомлюваність.

Психічні розлади: парестезії, астенія.

З боку дихальної системи: сухий стійкий кашель, зникає після припинення лікування.

З боку серцево-судинної системи: артеріальна гіпотензія, у тому числі ортостатична гіпотензія, тахікардія, біль у грудях, м'язові спазми та м'язова слабкість.

З боку травного тракту: діарея, нудота, блювання, порушення травлення, панкреатит, сухість у роті.

З боку шкіри та підшкірної клітковини: висипання, ангіоневротичний набряк обличчя, кінцівок, губ, язика, голосової щілини та/або гортані.

З боку репродуктивної системи: імпотенція.

Інші розлади: симптомокомплекс, який може включати один або більше з таких проявів: лихоманка, васкуліт, міалгія, артралгія або артрит, позитивні результати тесту на антинуклеарний фактор (АНФ) підвищення ШОЕ, еозинофілія , лейкоцитоз, висипання, фотосенсибілізація або інші шкірні прояви.

Лабораторні дослідження: гіперглікемія, гіперурикемія та гіперкаліємія або гіпокаліємія. Незначне тимчасове підвищення азоту сечовини крові та сироваткового креатиніну зазвичай спостерігається у пацієнтів без наявної ниркової недостатності. Навіть якщо таке підвищення є стійким, зазвичай воно зникає після припинення лікування.

Повідомлялося про випадки пригнічення функції кісткового мозку, що виявлялося через анемію та/або тромбоцитопенію та/або лейкопенію. Іноді надходили повідомлення про агранулоцитоз, проте причинно-наслідковий зв'язок із застосуванням препарату не встановлено.

Повідомлялося про незначне зниження рівня гемоглобіну та показників гематокриту у хворих на артеріальну гіпертензію, які лікувалися комбінацією лізиноприл/гідрохлоротіазид, однак таке зниження рідко набувало клінічної значущості, крім випадків одночасної наявності іншої причини анемії.

В окремих випадках спостерігалося підвищення рівня печінкових ферментів та/або сироваткового білірубіну, проте причинно-наслідковий зв'язок із застосуванням комбінації лізиноприл/гідрохлортіазид не встановлено. В окремих випадках повідомлялося про розвиток гемолітичної анемії.

Побічні ефекти, зумовлені лізиноприлом та іншими інгібіторами АПФ

З боку крові та лімфатичної системи: зниження вмісту гемоглобіну, зниження гематокриту, пригнічення функції кісткового мозку, анемія, тромбоцитопенія, лейкопенія, нейтропенія, агранулоцитоз, гемолітична анемія, лімфаде.

З боку метаболізму та харчування: гіпоглікемія.

З боку нервової системи: запаморочення, головний біль, непритомність, парестезії, вертиго, порушення смаку, порушення нюху, у пацієнтів з високим рівнем ризику можливий інсульт внаслідок значної гіпотензії, сплутаність свідомості, галюцинації .

Психічні порушення: зміни настрою, депресивні стани, сплутаність свідомості, порушення сну.

З боку серцево-судинної системи: артеріальна гіпотензія (у тому числі ортостатична), у пацієнтів з високим рівнем ризику можливий інфаркт міокарда внаслідок значної гіпотензії, пальпітація, тахікардія, феномен Рейно, припливи.

З боку респіраторної системи: кашель, риніт, бронхоспазм, синусит, алергічний альвеоліт/еозинофільна пневмонія.

З боку шлунково-кишкового тракту: діарея, нудота, блювання, біль у животі, диспепсія, сухість у роті, панкреатит, інтестинальний ангіоневротичний набряк.

Гепатобіліарна система: підвищення активності печінкових ферментів та білірубіну, гепатит, гепатоцелюлярна або холестатична жовтяниця, печінкова недостатність.

Дуже рідко повідомлялося про пацієнтів, у яких небажаний розвиток гепатиту спричиняв печінкову недостатність. Пацієнти, у яких на тлі терапії розвинулися жовтяниця або значне підвищення активності печінкових ферментів, мають припинити прийом препарату та пройти належне медичне обстеження.

З боку шкіри та підшкірної клітковини: висипання, свербіж, підвищена чутливість/ангіоневротичний набряк (особи, кінцівок, губ, язика, голосової щілини та/або гортані), кропив'янка, алопеція, псоріаз , посилене потовиділення, шкірні порушення (пемфігус, токсичний епідермальний некроліз, синдром Стівенса - Джонсона, мультиформна еритема, шкірна псевдолімфома).

Повідомлялося про розвиток симптомокомплексу, котолихоманка, васкуліт, міалгія, артралгія/артрит, позитивний антинуклеарний фактор (АНФ), підвищення швидкості осідання еритроцитів (ШОЕ), еозинофілія та лейкоцитоз, висипання, фото дерматологічні прояви.

З боку сечостатевої системи: порушення функції нирок, уремія, гостра ниркова недостатність, олігурія/анурія.

З боку репродуктивної системи та молочних залоз: імпотенція, гінекомастія.

З боку кістково-м'язової системи: спазми м'язів, м'язова слабкість.

З боку ендокринної системи: неадекватна секреція АДГ.

Загальні розлади: підвищена стомлюваність, астенія.

Лабораторні дослідження: підвищення рівня сечовини крові, підвищення концентрації креатиніну сироватки крові, гіперкаліємія, гіпонатріємія.

Побічні ефекти, зумовлені гідрохлортіазидом

Інфекції та інвазії: сіаладеніт.

Дані про передозування у людей обмежені.

Вірогідні симптоми передозування інгібіторами АПФ артеріальна гіпотензія, циркуляторний шок, електролітні порушення, ниркова недостатність, гіпервентиляція, тахікардія, посилене серцебиття, брадикардія, запаморочення, тривогу, кашель.

Для лікування передозування рекомендовано внутрішньовенне застосування фізіологічного розчину. У разі розвитку тяжкої гіпотензії пацієнта слід помістити в положення лежачи на спині. Можна розглянути можливість інфузії ангіотензину II (якщо це доступно) або введення катехоламінів. Якщо застосування препарату відбулося нещодавно слід вжити заходів, спрямованих на видалення лізиноприлу з організму (блювання, промивання шлунка, прийом абсорбентів та сульфату натрію). Лізиноприл може бути видалений із загального кровотоку шляхом гемодіалізу. Для лікування резистентної брадикардії показано встановлення кардіостимулятора. Слід проводити частий моніторинг основних показників життєдіяльності, електролітів сироватки та креатиніну сироватки крові.

Додатково можуть спостерігатися симптоми передозування гідрохлортіазидом: підвищення діурезу, пригнічення свідомості (включаючи кому), судоми, парез, аритмія, ниркова недостатність.

Брадикардія або надмірні вагальні реакції також можуть бути зменшені шляхом прийому атропіну.

У разі супутнього прийому препаратів наперстянки може розвинутись гіпокаліємія, що підвищує ризик виникнення аритмії.

Спеціальна інформація щодо лікування у разі передозування лізиноприлом/гідрохлортіазидом відсутня. Проводити симптоматичну та підтримуючу терапію. Необхідно негайно припинити використання лікарського засобу та забезпечити ретельне спостереження за станом пацієнта. Терапевтичні процедури залежать від характеру та тяжкості симптомів. Повинні бути вжиті заходи, спрямовані на запобігання абсорбції та прискорення виведення препарату з організму. Випадки зневоднення, порушення електролітного балансу та артеріальної гіпотензії слід лікувати звичайним способом. Якщо передозування відбулося нещодавно, може бути розглянуто питання про проведення промивання шлунка, проте це не повинно перешкоджати своєчасному застосуванню активованого вугілля для запобігання абсорбції. Виведення з організму може бути прискорене за допомогою прийнятних проносних засобів, таких як сульфат натрію.

Зберігати при температурі не вище 30 °С у недоступному для дітей місці.

Препарат застосовують для лікування артеріальної гіпертензії легкого та середнього ступеня тяжкості.