Абсорбція
Абсолютна біодоступність мемантину становить приблизно 100 %. Після перорального застосування пікові концентрації препарату у плазмі крові (Tmax) досягаються від 3 до 8 годин. Ознак впливу прийому їжі на всмоктування препарату немає.
Розподіл
Добова доза 20 мг зумовлює стабільну концентрацію мемантину у плазмі крові у межах від 70 до 150 нг/мл (0,5–1 мкмоль) зі значними індивідуальними варіаціями. При застосуванні добових доз від 5 до 30 мг відношення вмісту препарату у цереброспінальній рідині та сироватці крові становить 0,52. Середній об’єм розподілу мемантину становить 9–11 л/кг. Приблизно 45 % мемантину зв’язується з протеїнами плазми крові.
Біотрансформація
Близько 80 % циркулюючих в організмі людини споріднених з мемантином гідрохлоридом сполук присутні у вигляді початкової речовини. Основними метаболітами в людини є N-3,5-диметил-глудантан, ізомерна суміш 4- і 6-гідроксимемантину, а також 1-нітрозо- 3,5-диметиладамантан. Жоден із цих метаболітів не проявляє антагоністичної дії відносно NMDA-рецепторів. Участі цитохрому Р450 у метаболізмі in vitro не виявлено. У дослідженні при пероральному застосуванні 14C-мемантину в середньому 84 % дози було еліміновано протягом 20 днів, більше 99 % дози було виведено нирками.
Елімінація
Мемантин переважно (приблизно 48 %) виділяється незмінним із сечею і має термінальний період напіввиведення приблизно 60–80 годин. Решта переважно перетворюється на три полярних метаболіти, які мають мінімальну антагоністичну активність NMDA-рецептора: кон’югат N-глюкуроніду, 6-гідроксимемантин та 1-нітродезамінідований мемантин. Усього 74 % застосованої дози виділяється у вигляді основного препарату та кон’югату N-глюкуроніду. Ренальний кліренс включає активну канальцеву секрецію, яка модерується за допомогою Ph-залежної канальцевої реабсорбції, опосередкованої, можливо, катіонними транспортними білками.
У здорових добровольців з нормальною функцією нирок загальний кліренс (Cltot) становить 170 мл/хв/1,73 м2, частина якого зумовлена канальцевою секрецією.
Швидкість ниркового кліренсу мемантину гідрохлориду може знижуватися на 7–9 порядків при збільшенні лужності сечі. Збільшення лужності сечі може бути спричинене різкою зміною харчового раціону, наприклад, переходом з м’ясної на вегетаріанську дієту або прийомом великої кількості антацидних шлункових засобів.
Лінійність
Фармакокінетика має лінійний характер у діапазоні доз 10–40 мг.
Фармакодинамічний/фармакокінетичний зв’язок
При дозі мемантину 20 мг на добу рівень вмісту у цереброспінальній рідині відповідає величині ki (константа гальмування) мемантину, що становить 0,5 мкмоль у ділянці фронтальної кори головного мозку людини.
Фармакокінетика окремих груп населення
Стать
При багаторазовому застосуванні доз 20 мг на добу у жінок експозиція була приблизно на 45 % більшою, ніж у чоловіків, проте не спостерігалося змін в експозиції при врахуванні маси тіла.
Пацієнти літнього віку
Фармакокінетика мемантину у молодих та пацієнтів літнього віку аналогічна.
Ниркова недостатність
Фармакокінетику мемантину гідрохлориду оцінювали після одноразового застосування дози 20 мг пацієнтам із помірним порушенням функції нирок (кліренс креатиніну (CLcr) 50–80 мл/хв), пацієнтам із середнім порушенням функції нирок (CLcr 30–49 мл/хв), пацієнтам із важкими порушеннями функції нирок (CLcr 5–29 мл/хв) та здорових добровольців (CLcr > 80 мл/хв), максимально наближених за віком, статтю та показниками маси тіла до пацієнтів із порушеннями функції нирок. Середній AUC збільшився на 4 %, 60 % та 115 % відповідно у суб’єктів з помірним, середнім та важким порушенням функції нирок порівняно зі здоровими особами. Кінцевий період напіввиведення збільшувався у пацієнтів з помірним, середнім і тяжким порушенням функції нирок на 18 %, 41 % та 95 % відповідно порівняно зі здоровими добровольцями.
Корекція дозування рекомендована для пацієнтів з важким порушенням функції нирок.
Печінкова недостатність
Фармакокінетика мемантину оцінювалася після застосування одноразових пероральних доз 20 мг пацієнтам із помірним порушенням функції печінки (клас В за шкалою Чайлда-П’ю, оцінка 7–9) та пацієнтам, які були наближені за віком, статтю та масою тіла до людей із захворюваннями печінки. Не спостерігалося змін в експозиції мемантину (на основі Сmax і AUC) у пацієнтів із помірними порушеннями функції печінки порівняно зі здоровими добровольцями, однак кінцевий період напіввиведення збільшився приблизно на 16 %. Немає потреби у коригуванні доз, рекомендованих для пацієнтів з помірними та середніми порушеннями печінкової функції. Мемантин слід застосовувати з обережністю пацієнтам з важкими розладами функції печінки, оскільки фармакокінетика мемантину у цій популяції не оцінювалася.