Механізм дії. Бікалутамід є нестероїдним антиандрогеном, що не має іншого впливу на ендокринну систему. Лікарський засіб зв’язується з немутантними андрогенними рецепторами («дикого типу»), не активуючи експресію генів, таким чином пригнічуючи активність андрогенів. У результаті такого пригнічення спостерігається регресія пухлин передміхурової залози. При відміні бікалутаміду в певної частини пацієнтів може виникати синдром відміни.
Клінічна ефективність та безпека. Бікалутамід, 150 мг, досліджували під час терапії пацієнтів із локалізованими (Т1-Т2, N0 чи Nx, M0) або місцево розповсюдженими (Т3-Т4, N, M0; Т1-Т2, N+, M0) пухлинами передміхурової залози без метастазів у процесі трьох плацебо-контрольованих подвійних сліпих досліджень, у яких взяли участь 8113 пацієнтів. У цих дослідженнях бікалутамід призначали як невідкладну гормональну терапію або як допоміжний засіб при радикальній простатектомії чи радіотерапії (головним чином, зовнішня дистанційна променева терапія). На момент медіани спостереження 9,7 року у 36,6 % та 38,17 % усіх пацієнтів, які приймали бікалутамід чи плацебо відповідно, спостерігалось об’єктивне прогресування захворювання. Зменшення ризику об’єктивного прогресування захворювання спостерігалося у більшості пацієнтів у групах, проте було найбільш помітним у тих, які мали найвищий ризик прогресування захворювання. Тому клініцисти можуть вирішити, що оптимальною стратегією лікування для пацієнтів із низьким ризиком прогресування захворювання, особливо при ад’ювантному застосуванні лікарського засобу після радикальної простатектомії, може бути гормональна терапія до початку прогресування захворювання. На момент медіани періоду спостереження 9,7 року жодної різниці у рівні загального виживання не спостерігалося, причому смертність становила 31,4 % (відношення ризиків (ВР)=1,01; 95 % довірчий інтервал (ДІ) 0,94‑1,09). Однак під час аналізу результатів дослідницьких підгруп деякі тенденції були очевидними. Дані щодо виживання без прогресії захворювання та дані щодо загального виживання, що ґрунтувалися на аналізі за методом Каплана-Мейера, у пацієнтів із місцево розповсюдженим раком простати наведені у таблицях 1 та 2.
Таблиця 1. Співвідношення кількості пацієнтів із місцево розповсюдженим раком та пацієнтів із прогресуванням захворювання у підгрупах із різними схемами лікування
Популяційний аналіз |
Група лікування |
Події (%) на момент 3 роки |
Події (%) на момент 5 років |
Події (%) на момент 7 років |
Події (%) на момент 10 років |
Динамічне спостереження (n=657) |
Бікалутамід 150 мг |
19,7 % |
36,6 % |
52,1 % |
73,2 % |
Плацебо |
39,8 % |
59,7 % |
70,7 % |
79,1 % |
Радіотерапія (n=305) |
Бікалутамід 150 мг |
13,9 % |
33,0 % |
42,1 % |
62,7 % |
Плацебо |
30,7 % |
49,4 % |
58,6 % |
72,2 % |
Радикальна простатектомія (n= 1719) |
Бікалутамід 150 мг |
7,5 % |
14,4 % |
19,8 % |
29,9 % |
Плацебо |
11,7 % |
19,4 % |
23,2 % |
30,9 % |
Таблиця 2. Загальне виживання у пацієнтів із місцево розповсюдженим раком у підгрупах із різними схемами лікування
Популяційний аналіз |
Група лікування |
Події (%) на момент 3 роки |
Події (%) на момент 5 років |
Події (%) на момент 7 років |
Події (%) на момент 10 років |
Динамічне спостереження (n=657) |
Бікалутамід 150 мг |
14,2 % |
29,4 % |
42,2 % |
65,0 % |
Плацебо |
17,0 % |
36,4 % |
53,7 % |
67,5 % |
Радіотерапія (n=305) |
Бікалутамід 150 мг |
8,2 % |
20,9 % |
30,0 % |
48,5 % |
Плацебо |
12,6 % |
23,1 % |
38,1 % |
53,3 % |
Радикальна простатектомія (n= 1719) |
Бікалутамід 150 мг |
4,6 % |
10,0 % |
14,6 % |
22,4 % |
Плацебо |
4,2 % |
8,7 % |
12,6 % |
20,2 % |
У пацієнтів із локалізованим захворюванням, які отримували тільки бікалутамід, достовірної різниці у виживанні без прогресування захворювання немає. Також у пацієнтів із локалізованим захворюванням, які отримували бікалутамід як ад’ювантну терапію після радіотерапії (ВР=0,98; 95 % ДІ 0,80-1,20) чи радикальної простатектомії (ВР=1,03; 95 % ДІ 0,85-1,25), достовірної відмінності у рівні загального виживання не спостерігалося. У пацієнтів із локалізованим захворюванням, до яких в іншому випадку застосували б тактику динамічного спостереження, також спостерігається тенденція до зменшення рівня виживання порівняно з пацієнтами, які приймали плацебо (ВР=1,15; 95 % ДІ 1,00-1,32). З огляду на це співвідношення ризику/користі застосування бікалутаміду пацієнтам із локалізованим захворюванням не вважається доцільним.
В іншій програмі ефективність бікалутаміду для лікування пацієнтів із місцево розповсюдженим раком простати без метастазування, яким була показана негайна кастрація, була продемонстрована у 2 дослідженнях, у яких взяли участь 480 попередньо не лікованих пацієнтів із раком простати без метастазування (М0). На момент медіани періоду спостереження 6,3 року рівень смертності становив 56 % і достовірно не відрізнявся у групах застосування бікалутаміду та кастрації (ВР=1,05; ДІ 0,81-1,36), однак рівноцінність обох методів лікування не можна оцінити статистично.
У процесі 2 досліджень, у яких взяли участь 805 попередньо не лікованих пацієнтів із метастазуванням (М1) при рівні смертності 43 %, бікалутамід був оцінений як менш ефективний, ніж кастрація, щодо часу виживання (ВР=1,30; ДІ 1,04-1,65), при цьому чисельна різниця у часі до смерті становила 42 дні (6 тижнів) при медіані виживання 2 роки. Бікалутамід є рацематом із антиандрогенною активністю, представлений майже виключно R‑енантіомером.
Діти. Жодних досліджень за участю дітей не проводили (див. розділи «Протипоказання» і «Застосування у період вагітності або годування груддю»).